27 грудня 1990 року офіційно розпочалося життя обласного друкованого видання «Вісті Ровенщини» – тоді саме таку назву мала сучасна газета «Вісті Рівненщини». За 30 років змінювалися і працівники, і теми і… змінювалася вся Рівненська область.
Журналісти, редактори, коректори, бухгалтери, дизайнери і водії – завдяки їм газета потрапляла в руки до свого читача. І всі вони з теплом у серці згадують свої «Вісті»…
Василь Кохан, перший головний редактор газети:
«Головне питання і подія, яка й досі тримається в моїй голові, – питання «бути чи не бути новій газеті».
Розкажу, як усе розпочиналося: по-суті, святкуємо заснування газети у грудні, а почалася газетна історія ще 30-го листопада 1990 року. Відбувалося засідання сесії обласної ради (а сесії тоді тривали дуже довго – не менше двох днів). У перший день були політичні баталії, а наступного – менш значущі. От на другий день розглядалося питання про створення газети обласної ради. Мало хто надіявся на те, що дійсно ця газета буде, адже зі 120 депутатів 89 були члени КПРС, а 31 – безпартійними. Обком партії мав право вказувати всім, як голосувати. Як мені було відомо, вийшла вказівка, щоб не голосувати за нову газету…
І от п’ятниця, вечір, у залі зі 120 залишилося вже 110 депутатів, й останнє питання постало про створення газети обласної ради. Щоб прийняти рішення «За», потрібен був 61 голос, а проголосувало аж… 63! Тобто ті двоє-троє обранців вирішили: газеті БУТИ.
А далі постало питання про назву газети. Вже точно не пригадую, не пам’ятаю, хто подав назву «Вісті», але більшість депутатів були за неї. Пізніше ще добавили «Ровенщини», а ще пізніше перейменували на «Вісті Рівненщини».
Ще пригадую ті хвилюючі моменти, коли до виходу першого номера газети залишалося декілька тижнів. Виникли й інші питання, зокрема, формування колективу, закупівля паперу тощо. Я звернувся до працівників обласної газети «Червоний прапор», яких я знав, адже і я був вихідцем із тієї газети. Троє журналістів звідти погодилися перейти до мене в колектив: Григорій Дем’янчук, Володимир Кобись і Петро Яковчук. Тож ми четверо почали готувати перший номер газети. Далі нас чекали нові виклики і нові проблеми, але я радий, що ми цій газеті 30 років тому дали життя».
Петро Велесик, головний редактор газети з 1999 по 2007 роки:
«Коли я став головним редактором «Вістей Рівненщини», то вже мав досить солідний журналістський досвід: працював в обласній газеті «Червоний прапор» власним кореспондентом, редактором у Костопільській районній газеті. Аж раптом потрапляю в цю редакцію, де всі працівники тримали високий рівень. Тож упродовж усієї праці тут я вчив колег і сам із ними навчався. За ці роки не оголосив жодної догани нікому й старався кожному працівникові збільшувати зарплатню.
Пригадую, багато людей до газети дописували: і кореспонденти, і читачі, і всі працівники редакційного колективу (коректори, верстальники, комп’ютерники). Одне слово, жили дружною і творчою родиною. Я вдячний долі, що мені випало попрацювати в такому колективі.
Тих, із ким я раніше працював, я називав на «ти», хоч, наприклад, Василь Кохан старший за мене. А от Світлану Тубіну я називав на «ви», бо вона прийшла в редакцію трохи пізніше. Але всі ми були друзями.
За період роботи у «Вістях Рівненщини» були і проблеми, й цікаві зустрічі, знахідки. Але траплялися і курйозні випадки. Пригадую такий кумедний випадок: в одному селі на Рівненщині запровадилася певна «традиція»: якщо корова отелиться не бичком, а теличкою, треба було ту теличку передати сусіду. І до мене дійшла інформація, що в селі почали народжуватися одні бички. Тож я поїхав туди, щоб розібратися. Як виявилося, серед людей вже почалася афера: як народиться теличка, то, щоб даром не віддавати, беруть і обмінюють її на бичка по сусідніх селах. І – пішло-поїхало…»
Надія Курята, заступник головного редактора:
«Мене, що вже мала понад 20-літній досвід журналістської роботи, на посаду заступника головного редактора «Вістей Рівненщини» у 1998 році запросила тодішній головний редактор Валентина Шумик (на жаль, уже покійна). Талановитий журналіст, креативний керівник, вона зуміла організувати навколо спільної справи – творення літопису краю – таких же творчих колег. Василь Кохан, Іван Кидрук, Тетяна Ляшенко, Микола Колодяжний, Ірина Бойчук, Василь Мороз, Микола Терешко, Анатолій Петриченко, Тетяна Ісаєва дбали про високі тиражі газети, про те, щоб вона була справді народним виданням.
Нового розквіту досягла газета і за час, коли її головним редактором був письменник, поет, високопрофесійний журналіст Петро Велесик. Він сам знаходився у постійному творчому пошуку і націлював на це колектив. Петро Якович дослухався до думки кожного працівника редакції, завжди враховував цікаві пропозиції та ідеї. А ще він дбав про творче зростання молоді.
У той час співзасновником «Вістей Рівненщини» була обласна рада. З особливою теплотою згадую підтримку та розуміння, які ми всі відчували з боку першого заступника голови обласної ради Валентина Кроки – людини дуже творчої, високоосвіченої, а ще – делікатної й уважної до людей, в тому числі до працівників редакції.
Десять років я працювала у «Вістях Рівненщини». Я вдячна за них усім своїм колегам. А тим, хто нині творить газету, зичу натхнення, нескінченного пошуку творчих ідей, безлічі вірних друзів-читачів, нових десятиріч творчої праці, а ще – здоров’я,
оптимізму, радості та щастя!»
Іван Кидрук, редактор відділу:
ВЯ закінчив факультет журналістики Львівського університету, і коли проходив армійську службу, то дописував у військову газету «Страж Балтики». Мені в тій газеті і роботу пропонували, але я не захотів. Питав за роботу у газеті «Зміна», і в сарненській газеті – мені казали, що там місце є, але щоб почекав тиждень-другий. А от у Володимирецькій районній газеті робота знайшлася відразу, тож почав працювати там.
Пригадую, коли відкрилася атомна станція в Кузнецовську (нині – Вараш), то шукали кореспондента. А Артемовичу, власкору по Володимирецькому і Зарічненському районах, далеко туди їздити. Зупинилися на мені, але так, як я був безпартійним, то мою кандидатуру не розглядали (я принципово не вступав у жодну партію).
Журналістом я був трохи вредним, писав сатиричні матеріали. І мені редактори часто казали: «Ти поменше такого пиши, бо будуть тебе притискати за твою критику». Так пізніше і сталося… Далі у 1986 році я набрав телефон Георгія Павловича Сербіна – головного редактора газети «Червоний прапор» і кажу, що подав заяву і вступаю в партію КПРС. Він мені відповів, що «із сьогоднішнього дня ти власкор нашої газети». Мене оформили, і з 1986 по 1988-й працював там. Я собі пописував, пописував там, і влітку, 1989-го року став першим із працівників газети, хто вирішив вийти із компартії: зрозумів, що там не моє місце.
А далі Василь Кохан шукав кореспондентів у новостворену газету «Вісті Рівненщини», оскільки я був безпартійним, то взяв і мене в редакцію. У газеті «Вісті Рівненщини» я попрацював із 1991-го до 2006-го року. До речі, газета сприяла і моїй творчості – у той час мені добре писались не тільки статті, але й книжки».
Ірина Бойчук, коректорка/літературна редакторка:
«У мене філологічна освіта, я вчителька української мови та літератури. Працювала і в дитячому садку, і в школі. А потім вирішила щось змінити в житті.
Одного разу друзі запропонували мені піти працювати в молодіжну газету «Зміна». Я там і трудилася декілька років. А потім Василь Кохан запропонував перейти у газету «Вісті Рівненщини». І я перейшла. Пропрацювала у «Вістях» майже чотирнадцять років – із 1992 по 2006: спершу коректором, а потім – літературним редактором. Ще пізніше – редактором відділу листів.
У ті роки зміни відбувалися майже постійно, тож я мала змогу попрацювати майже з усіма редакторами (Кохан, Камінський, Шумик, Туз…). На мою роботу ніяких нарікань не було, наш колектив був дружнbм. Й донині спілкуюся із Мирославою Іщук, Ольгою Дем’янчук, Тетяною Беднарчук, Тетяною Ляшенко – всі вони чудові жіночки.
Я ніколи не пошкодувала, що залишила свою вчительську справу і пішла працювати в редакцію «Вістей Рівненщини» – це було дійсно моїм, тим, що до душі. Прикро тільки, що раніше туди не зробила цей крок, коли була молодшою».
Тетяна Беднарчук, друкарка:
«Розпочала свою роботу в газеті у січні 1992 року. Спочатку, визнаю, було мені дуже страшно і дуже важко, аж руки трусилися. До газети я працювала друкаркою в науково-дослідному інституті, і там все було на російській мові. А прийшла в газету – й українська.
Пригадую, як зранку і до вечора сама набирала повністю всю газету. Друкувала на машинці без помилок, а якщо була помилка – підтирала, або ж передруковувала сторінку заново.
Спочатку думала на тій роботі місяць-другий побуду і покину, адже вночі лягала спати, а перед очима – всі ті друкарські букви… А протримала мене газета аж 21 рік – до 2013-го.
Бувало, що на роботі затримувалася допізна. Втягнулася, а ще я вела і приймала оголошення, рахунки виписувала. А потім, коли журналісти почали набирати свої тексти на комп’ютерах, то взагалі легше стало. Пригадую, як в редакцію прийшла працювати Ірина Сивук – коли нам закупили комп’ютери. З одного боку, на комп’ютерах працювати стало легше, а з іншого – голова розвалювалася від того, як все опанувати, боялася зробити щось «не так».
Зараз спілкуюся із Тетяною Ляшенко, з Іриною Сивук, Інною Родзяк, Ольгою Дем’янчук. У минулому році навіть збиралися разом, знову хочемо зібратися, але все ніяк не виходить…»
Сергій Табаков, кореспондент:
«Вісті» увірвалися в моє життя на довгі вісім років. Хто б міг подумати? А почалося все, як і годиться, вельми несподівано – влітку 2004 року. Якось посеред вулиці я випадково зустрів головного редактора «Вістей» Петра Велесика. Він товаришував із моїм дідом, який тривалий час обіймав посаду відповідального секретаря обласної організації Спілки журналістів. А я саме вступив на факультет журналістики. Тож, вгледівши Петра Яковича на протилежній стороні вулиці, негайно наздогнав та без крихти совісті настирливо запропонував свої послуги: спитав, а чи, бува, не потрібна редакції «молода та гаряча кров»? Наступних пів року я щодень гасав у «Вісті» з різноманітними ідеями та пропозиціями, бомбардував редакцію зливою заміток… Зрештою отримав свої пів ставки.
А вже за рік висвітлював «соціалку», кримінал та міське життя. 2008 року я написав один із найбільш скандальних матеріалів того часу, який називався «Рівненські придурки». У ньому йшлося про виродків, які знущалися з рівнян, фільмуючи свої «пригоди» на камеру, а потім викладали відео в мережу. Щойно газета побачила світ – проти них порушили кримінальну справу, а зі столиці з ревізією моралі оперативно приїхав віце-прем’єр Васюник. А одного разу мене ледь не позбавили «акредитації на висвітлення засідань виконкому». Тодішньому секретарю Рівнеради з якогось переляку не припала до душі моя публікація про підвищення в місті тарифів. І чого б це, правда? Не сподобалися цитати опозиційного депутата, які я навів у матеріалі. Утім чомусь «покарати» він вирішив не його, а мене. Зрештою чиновнику швидко пояснили, що не варто тиснути на журналістів. Ці спогади – дещиця у вирі подій, що трапилися зі мною за час роботи у «Вістях». Сьогодні, працюючи в столичній медійці, я з теплотою пригадую ті часи та добрих друзів, поруч із якими торував свій творчий редакційний шлях спекотних вісім років…»
Ольга Дем’янчук, коректорка/редактор відділу:
«Я прийшла працювати в газету коректором першого серпня, перед тим, як Україна стала самостійною і незалежною. Я знаю всіх редакторів і з усіма знаходила спільну мову. Й колектив за весь період моєї роботи в редакції був хорошим. Ріст був у мене від коректора до заввідділу, тобто поступово пройшла всі «редакційні щаблі».
Був період, коли за кожним кореспондентом був закріплений район. За мною – Млинівський, тож найбільше моїх поїздок було саме туди. Можна сказати, що я побувала в кожному селі на Млинівщині. Скрізь люди були гостинні й гарно мене приймали.
Доводилося писати і про господарство, і про культуру, і про вчителів, і про сільради… А першими моїми матеріалами буди статті про колискові пісні, тобто український фольклор. Саме завдяки Петру Велесику – а починала, як зазначала вище, коректором – я й стала працювати кореспондентом. Пан Петро перевів мене в журналісти, адже бажання писати у мене було завжди.
А завдячуючи нашій редакції і Спілці журналістів, у нас було багато подорожей Україною, ми відкривали цікаві місця – зокрема, Тернопільщину, Івано-Франківщину, Львівщину, Волинь. Я пропрацювала в газеті 27 років».
Юрій Береза, кореспондент:
»Працював я у «Вістях» небагато років, а прийшов в редакцію після роботи у всеукраїнських виданнях.
Почав свою діяльність у газеті із ведення сатиричної сторінки «Товкач», в якій я друкував гуморески із героєм, прототипом якого був головний редактор Василь Бурченя. Всі читали і реготали, крім самого Василя – мабуть, не здогадувався, про кого я писав, або ж навпаки.
Пізніше вів літературно-мистецьку сторінку, де друкували професіоналів й аматорів письменницької справи.
До роботи по-різному всі ставилися, але якщо відпочивати – то це було завжди всім колективом. Найбільше запам’яталося одне із новорічних святкувань, на якому ми із Іриною Сивук так затанцювали, що вся зала аплодувала нам як найкращим танцюристам того вечора.
Крім літературної сторінки писав і про медицину, і про екологію, і про сільське господарство. Пригадую ще поїздку в колонію на Сарненщину. Там я вперше так близько познайомився із життям арештантів.
Часто нас посилали із поїздками на села, на поля і на жнива. І в таких поїздках нас, журналістів, дуже смачно пригощали. Іноді ті делікатеси мені вдавалося привезти й для інших колег в редакцію.
А ще запам’яталося, як відправляли в поїздки у далекі поселення, де люди були відірваними від цивілізації, але саме ті селяни були напрочуд добрими і розумними».
Володимир Котнюк, водій:
«Я працював водієм у редакції з 2000 по 2016 рік. На роботі познайомився із цікавими й приємними людьми, із якими можна було поспілкуватися на будь-яку тему. І святкували, і вітали одне одного…
Найчастіше їздили в Зарічненський, Рокитнівський райони, а, взагалі, їздили по всіх районах області. Дякувати Богу, в дорозі все було добре. Машина ніколи не підводила, а якщо й траплялися неполадки, то вони були незначними.
Я й досі передплачую свою газету й чекаю із нетерпінням кожен новий її випуск».
Інна Родзяк, дизайнерка газетних сторінок:
»Я прийшла на роботу в редакцію в 2003 році завдяки Петру Велесику. Він постійно турбувався про наш колектив – щоб і подарунки, і гідна зарплата, і святкування у нас були.
У редакції «Вістей Рівненщини» працювати мені було цікаво, адже колектив комп’ютерників був новим і молодим: разом вдосконалювалися, разом дізнавалися про програми, які з’являлися на ринку для верстки газети. Адже при наявності комп’ютерів спочатку друкували на спеціальній плівці, з тих плівок скальпелем вирізали букви і помилки. До того періоду, щоб працювати лише на комп’ютерах, ми довго йшли.
Запам’яталося й те, що був ненормований робочий день – ти не можеш відсидіти спокійно з 9 до 17, наприклад. Адже як для журналістів, так і для дизайнерів, створювати газету – творчий процес.
Тоді у нас був великий колектив, і кожен працівник відповідав за свою ділянку роботи, а редакція газети була як потужне підприємство. Я відчувала себе частинкою того потужного і значущого. Газета й журналісти були дійсно як «четверта влада».
Це зараз прочитав якусь інформацію в Інтернеті – і забув. А газетні сторінки прирівнювалися до старих фотокарток: взяв газету, гортаєш і згадуєш той час…Пропрацювала в редакції газети аж до 2017-го року».
Ірина Никончук, бухгалтерка:
«До роботи в газеті «Вісті Рівненщини» я працювала у костопільській газеті. У «Вісті» мене запросив Петро Велесик у 2005-му. Я пропрацювала в редакції відносно недовго – близько п’яти років. І кожного дня з Костополя їздила в Рівне на роботу – займалася бухгалтерськими справами. На той час це було важко. Навіть вдома я думала про роботу.
Я не працюю вже 11 років, але «Вісті Рівненщини» – це значна частина мого життя. Пригадую, як разом святкували день журналіста на природі, тоді відключалися повністю від праці. Всі колеги були для мене хорошими товаришами».
Василь Туз, головний редактор у 2007-2009 рр.:
«Я прийшов працювати в редакцію у 2007-му році. До цього працював заступником головного редактора в одному із видавництв Києва.
У Рівному оголосили конкурс на заміщення вакантної посади головного редактора газети «Вісті Рівненщини» й мені хотілося переїхати з Києва у Рівне (моя вся родина була у Рівному). Тож для мене це була хороша можливість. Я подав свої документи на конкурс і виграв. А далі треба було проходити багато різних узгоджень із усіма комісіями Рівненської облради, із самою облрадою… Було багато різних формальностей. Згодом, чесно кажучи, я навіть трохи пожалів, що я вписався у це все діло.
Я мав великий досвід роботи в державних газетах і в мене було трохи інше бачення роботи редакції газети. Тоді назрівав процес, коли ЗМІ мали бути роздержавленими. На той час співзасновником газети ще була обласна рада, тому наше головне завдання було – висвітлювати її роботу. Оскільки депутатів тоді було 80, то трохи важко було балансувати між ними усіма: кожен із депутатів хотів щось своє надрукувати в газеті і кожен із них думав, що ми зобов’язані це друкувати. У нас був великий колектив – 19 осіб, своєрідний «сплав» досвіду та молодості. Я думаю, ми робили багато чого цікавого й корисного, висвітлюючи життя людей, які живуть в нашій області.
Хоча, дійсно, багато в чому ми були залежними від обласної ради – розпочинаючи від фінансів і закінчуючи тематичним наповненням газети.
У 2007-2009 роки почалася світова криза і роздержавлення. Засобам масової інформації виживати завжди було важко. І тоді, і зараз… Постійно треба втримуватися «на плаву».
А робота журналіста взагалі цікава – багато подій і багато людей. Пригадую, як редакцією організували для дітей наших передплатників екскурсійну поїздку в Київ. Тоді найбільше усім діткам сподобалося відвідування водного музею в столиці. Це дійсно були приємні емоції для всіх: для дітей, для їхніх батьків і, звичайно, для нас, працівників газети «Вісті Рівненщини».
• Підготувала Олександра Нагорна
