Тридцять два дні - як тридцять два роки

Тепер він вдома, у Кузнецовську, ділиться радістю від отриманого власного житла і сумом спогадів про пережите з рідними, друзями, журналістами. Історія його перебування на війні і в полоні варта голлівудського сценарію, проте наразі, до перемоги над ворогом, може бути озвучена лише частково.

 

Леонід Рищиковець народився у селі Луко на Володимиреччині, служив в аеромобільних військах. Двічі виконував миротворчу місію ООН в Республіці Ірак. В АТО мобілізувався 28 травня минулого року, а в Кузнецовськ повернувся 17 травня цьогоріч. 32 дні перебував у полоні так званої ДНР. Леоніда визволили українські перемовники на чолі з генералом Володимиром Рубаном, обмінявши на полонених заколотників, а на першому  блок-посту з нашого боку зустрічала народна артистка України Оксана Білозір.

Жити у Кузнецовськ Рищиковець приїхав у 1997 році, коли перевели з Рівного в державну службу охорони, де і працював до 2002 року. Кузнецовське відділення ДСО тоді очолював Юрій Кравець, теперішній заступник міського голови.
– Юрій Михайлович став для мене не лише начальником, а й наставником, хрещеним батьком, провідником у професію охоронця. З ДСО я вийшов загартованим чоловіком, бо, знаєте, дуже люблю пригоди. Якщо їх немає – то сам створюю, щоб потім було що вирішувати, з чим боротись (сміється). А завдяки Кравцю таких «пригод» у моєму тодішньому житті стало набагато менше, – жартує Леонід. Рік тому він мав намір знову поїхати в «гарячу точку», та довелось свою батьківщину від ворогів боронити.
– У душі вважаю себе вояком. Коли мої знайомі чули, що хочу воювати, то крутили пальцем біля скроні. Дружина за сімнадцять років заміжжя вже звикла – полігони, збори, госпіталі… Сподіваюсь, доньки теж усвідомлюють, що їх батько – солдат. Тому кажу молодим хлопцям: не бійтесь призову, мобілізації, бо війна – це звичайна чоловіча робота. З того боку бояться більше, вони – найманці за гроші, а ми на своїй землі, за правду стоїмо, за дім свій, за матір, за дітей, – каже Леонід і зізнається, що завжди захоплювався роботою артилеристів і снайперів, саме вони вирішують долю бою. Перші – масованими обстрілами позицій ворога, таким чином розчищаючи дорогу піхоті, другі – одним влучним пострілом у ворожих командирів.
– Нас взяли у полон чеченці-кадировці біля Савур-могили, привезли в Сніжне і здали деенерівцям з батальйону «Кальміус». Приготувався до смерті, хоч чеченці не знущались, вони просто зробили свою роботу найманців, отримавши за це солідні гроші. Було боляче усвідомлювати, що через контузію став бранцем. Під час артобстрілу мало не втопився у рові, та мене, напівпритомного, врятував племінник колишнього міністра оборони Михайла Коваля. Проте був момент, коли стало трохи смішно. Нас, побитих, поранених і зв’язаних волочили мотузками, а командир чеченців знімав усю цю картинку на відео, торочачи: «Ти зачєм прішьоль на мой зємля, а, я тібя спрашіваю?», – розповідає Леонід Рищиковець.
 Сидимо з ним на лавочці біля Кузнецовської міської ради. Надворі вже темно, лише о цій порі мій співрозмовник звільнився від домашніх клопотів. Воно й не дивно, ремонт свого помешкання вимагає часу й зусиль. Ключовим словом тут є саме «свого», адже Леонід вперше у житті привів дружину і двох доньок у власну квартиру на вулиці Будівельників, отримавши ордер з рук в.о. міського голови Ігоря Куца.
 «Помешкання однокімнатне, однак його вже сміливо можна назвати домівкою, домом. На квартирному обліку, як учасник бойових дій, стояв із 2003 року, нарешті доля посміхнулась», – тішиться чоловік, дякуючи Богу і спецслужбам за врятоване життя, а міській владі – за виконаний обов’язок. І продовжує: «Ігор Куц – керівник молодий, проте завзятий, робить для Кузнецовська багато добрих справ. Правда, не усі «вихідці» з радянських часів це розуміють, бо Ігор Валерійович ламає звичні уявлення того покоління про чиновника, його роль у громаді. Першим, хто прийшов підтримати родину, коли я потрапив у полон, був саме Ігор Куц. Приніс квіти моїм дівчаткам та матеріальну допомогу, виділену депутатами міськради. Прийшов просто на роботу до дружини, у дитячий садочок №1. Коли я про це дізнався, зрозумів: наше місто має хорошого очільника, а найголовніше – людяного. Таким є і заступник міського голови Юрій Кравець. Коли ми збирались в АТО, то не мали за що заправити машину. Звернувся до Юрія Михайловича «по старій дружбі», не відмовив, виділив 600 гривень, сказав, що то від якихось спонсорів… Мене ж не проведеш, точно знаю – то були його власні гроші. І Куц, і Кравець неодноразово казали мені: «Леоніде, якщо що – не вагаючись дзвоніть і вдень, і вночі, ми завжди допоможемо, усе вирішимо». Але я жодного разу не телефонував, вони і без моїх проблем мають чим зайнятись, бо цілим містом керують. Сам усе вирішу, сам справлюсь, хіба ж я не мужчина, не воїн?».
У боях за Савур-могилу Леонід Рищиковець врятував життя кільком товаришам, один із них три дні лежав у полі без води, маючи 96 осколків у тілі… Тоді було 19 поранених і один «200», загорнутий у плівку на тридцятиградусній спеці. Леонід з побратимами вантажили усіх разом в мікроавтобус, бо санітарний гелікоптер чомусь не прилетів…
– Старенький бусик пригнали волонтери з Дубно, на рівненській реєстрації. Коли ми їхали через окуповані села, сховавши український прапор, «сепари» думали, що то ростовські номери і не чіпали. Аж раптом у «двохсотого» дзвонить мобільний… Кузнецовець Володя Рожко мужньо взяв телефон. «Ваш син загинув героєм», – сказав він мамі того хлопчини у плівці, – ділиться болючими спогадами Леонід.
Тридцять два дні полону видались йому як тридцять два роки. Українських військових тримали у підвалі донецького СБУ, викинувши перед цим архів цієї установи просто на вулицю. Наші хлопці тулились на книжкових полицях, худли за місяць на 10-15 кілограм. Леонід знайшов на звалищі товстелезне ювілейне видання «Україна – козацька держава», що має аж 1200 сторінок, інколи читав, у перервах між примусовими роботами з розчистки міста від наслідків вибухів.
– А ще – знайшов мундир якогось вгодованого полковника СБУ, одягнув його, бо моя форма дуже обгоріла. Книгу запихав за пазуху, думав, якщо будуть розстрілювати, то, може, куля не проб’є серце, зрикошетить, тоді вдаватиму мертвого, якось врятуюсь, а вночі вилізу з ями, – зізнається мій співрозмовник, вкотре підпалюючи цигарку.
Книгу «Україна – козацька держава»  наш земляк не покинув у деенерівському полоні, вивіз у Кузнецовськ. Сепаратисти не заперечували, перемовники – тим більше. Тепер це рідкісне видання буде оберегом родини Леоніда Рищиковця, символом майбутньої перемоги і пам’яткою про усі покоління українців, котрі боролись за нашу державність, захищаючи її зі зброєю в руках.
На форзаці книги каліграфічний напис церковною в’яззю: «Рищиковець Леоніде, прийми цей дар від колективу військовослужбовців підрозділів Збройних сил України, яких доля звела разом». Підпис: заступник начальника відділу з бойової підготовки 8-го армійського корпусу полковник Бучковський О. Д., Донбас, 12.09.2014 р. Напис зробив Роман Лановий, солдат-священик з волинського села Оконськ… Через десять днів, 22 вересня, хлопців визволили із полону. А пекло війни під назвою АТО, на жаль, триває досі.
• Світлана Федонюк