У Сарнах діти допомагають управляти містом

Тим паче, що  є неабиякий привід для такої розмови. Пані  Світлана нещодавно стала першою жінкою-міським головою в історії Сарн, майже третина мешканців якого — пенсіонери.  

- Пані Світлано! Що спонукало Вас, держслужбовця із солідним стажем, перейти працювати з райдержадміністрації в органи місцевого самоврядування?
— Чотири роки тому я прийшла в міську раду на запрошення тодішнього міського голови. Він і запропонував мені стати його першим заступником. Я погодилася, знаючи, що це великий об’єм роботи, але це мене не відлякувало, бо без роботи не можу. Отож, попрацювавши чотири роки на посаді першого заступника, я вирішила балотуватися на посаду міського голови.
За роки роботи на попередніх посадах мені вдалося налагодити і зберегти донині гарні ділові стосунки з багатьма керівниками різних рівнів та підприємцями. Напевно, не випадково ініціативи міської влади щодо поліпшення благоустрою міста завжди знаходять підтримку як серед звичайних громадян, так і серед представників бізнесу. На рівні місцевого самоврядування можна досягнути успіху лише тоді, коли працювати разом. Як приклад, можу навести одну з останніх ініціатив у місті — облаштування тротуарів.
У нас є дитяча дорадча рада при міському голові. Нещодавно обрали нового голову цієї ради і це, вважайте, наказ від юних мешканців міста, щоб облаштувати дитячі ігрові майданчики.
Зараз тривають роботи з облаштування великого майданчика в парку Героїв Небесної Сотні. Він матиме три складові: —  для найменших діток, для діток середнього шкільного віку і для старших, зі штучним волейбольним полем. Спільними зусиллями підприємців та міської влади ми його обов’язково встановимо. Так само працюємо і в парку залізничників.
— Чи справді діти можуть допомагати управляти містом?
— Дитяча дорадча рада при міському голові діє у нас уже четвертий рік. Є у нас ще й рада старійшин, до якої входять люди, котрі зробили внесок у соціально-економічний розвиток міста. Ми з ними радимося щодо всіх важливих соціально-економічних проектів. Погодьтеся, дуже важливо, щоб ініціативи міської влади були підтримані громадськістю.
У кожній школі є органи шкільного самоврядування. Вони й делегують своїх найактивніших представників у дитячу дорадчу раду, яка складається з 25 осіб. Потім проводимо вибори голови. Кожен претендент представляє свою програму.  Потім таємним голосуванням члени дорадчої ради обирають собі керівника. Нещодавно такі вибори відбулися, і школярі обрали своїм головою ученицю ЗОШ I-III ступенів Анну Дриганець. До речі, саме дитячій дорадчій раді належить ідея встановлення у місті фонтанів, облаштування скейт-парку, встановлення дитячих майданчиків, облаштування пляжу. Ми не відкидаємо їхніх ідей, а навпаки, намагаємося втілити їх у життя. Є у них ще один грандіозний план — будівництво у Сарнах басейну. Щоправда, навіть попри підтримку влади, ми самі це не осилимо. Але, дасть Бог, за підтримки нашого народного депутата Сергія Євтушка, маючи позитивні результати від запровадження децентралізації влади, внаслідок чого більше коштів залишатиметься у міському бюджеті, нам з часом вдасться вирішити і цю проблему.
— А наскільки сьогодні Сарни є самодостатнім містом у фінансовому плані?
— Якщо брати за критерій те, скільки податків ми збираємо, то ми є самодостатніми, бо можемо повністю покрити наші потреби. Але після того, як левову частку цих зборів у нас забирає Київ, ми перестаємо бути самодостатніми. Тому на сьогодні поки що ми є дотаційними. Якщо говорити про малозатратні проекти міста, то ми їх можемо реалізувати за рахунок видатків з так званого другого кошика,  тобто з бюджету розвитку міста. У минулому році його розмір склав 12 мільйонів.  
Але якщо взяти до уваги таку проблему, як капітальні ремонти наших доріг, то самі осилити її ми не можемо. У минулому році, щоправда, вдалося зробити дві ділянки на двох вулицях, але знову ж таки за рахунок субвенції з обласного бюджету.   Ми провели капітальний ремонт клубу «Залізничник», де  плануємо зробити Центр дитячої творчості, зробили освітлення на двох вулицях, провели заміну вхідних дверей в кількох багатоповерхівках на умовах співфінансування.
На території міста діє 5 ОСББ. Це, звичайно, мало, адже маємо на балансі 152 будинки. Два ОСББ  працюють успішно, інші ж більше розраховують на допомогу влади. Взагалі, знаєте, тут є проблема. Держава сама має бути зацікавлена, щоб цей процес розвивався. Для створених ОСББ має бути державна підтримка. Інакше люди починають давати, так би мовити, задній хід, Проблеми лягають виключно на їхні гаманці, а держава ж гарантувала їм підтримку…
У минулому році на центральній площі міста ми висадили 250 кущів троянд, які нам привезли воїни АТО, що поверталися з Дебальцевого.  Висаджували спільно. Залучали шкільні і позашкільні установи,  просто небайдужих мешканців міста, а 250 плодових дерев висадили на території наших навчальних закладів. Я вірю в те, що саджанці колись обов’язково заквітують і заплодоносять.
Сьогодні маленькі діти переймаються долею нашої держави, вони щиро, поклавши руку на серце, співають Гімн України. А на свято Миколая, коли ми робили опитування про те, що вони хочуть, багато хто про своє бажання говорив так: «Хочу, щоб не було війни». Думаю, що молоде покоління буде не лише патріотами своєї держави. Вони берегтимуть і примножуватимуть те, що вже зроблено і буде зроблено.
— Напевно, місто має й інші важливі проблеми, для вирішення яких потуг місцевого самоврядування недостатньо?
— Дуже великою проблемою для міста став незаконний видобуток бурштину. З комунальних підприємств, а їх у нас п’ять -  «Теплосервіс», «Трудівник», «Житлосервіс», «Екосервіс» і «Готель» - позвільнялися працівники і пішли копати бурштин. А замінити їх нікому. Нам негайно треба робити реконструкцію очисних споруд, і нині готуємо проект для залучення для цієї справи коштів.
Ще однією проблемою є нестача місць у дошкільних  закладах, оскільки в місті спостерігається  природний приріст населення. 1300 дітей перебуває у черзі на влаштування в садочки. Потрібно будувати садочок-школу, тому доведеться працювати і над цим. Є проблема із землею. Виготовляємо генеральний план забудови міста, розширюємо його межі. Є такий мікрорайон, як «Дослідна станція», де проживає понад тисяча людей в багатоквартирних та індивідуальних будинках, і вони не можуть виготовити документи на право власності на землю. Вона належить Академії аграрних наук. Ми хочемо вилучити землю під багатоповерхівками і розвивати інфраструктуру цього мікрорайону. Там треба будувати аптеку, магазини і все інше. Цю проблему ми теж плануємо вирішити спільно з народним депутатом від нашого округу.
— Чи пощастило Вам у житті з надійним тилом і чим захоплюєтеся?
— Мій чоловік, Іван Степанович, працює головним лікарем відділення залізничної лікарні у Сарнах. У місті ми мешкаємо з 1983 року, і тому вважаю себе корінною сарненчанкою. Взагалі я народилася  у Клесові, хоча мій батько із Сумської області, а мама — з Полтавської. А в 1983-му ми переїхали в Сарни. Маємо з чоловіком дві доньки. Менша, Оксана, працює в Києві, кандидат економічних наук, викладає в Національному економічному університеті ім. Вадима Гетьмана. Старша — Віра, мешкає в Одесі, вона — кардіолог, народила нам двійко внуків.
Серед своїх захоплень я відзначила б подорожування та любов до квітів. У мене їх дуже багато. І коли настрій не найкращий, то найбільше я заспокоююся під час роботи у квітнику. Дуже люблю людей і кажу це не просто заради красного слівця. Намагаюся свій поганий настрій залишати вдома, а на роботу йти як на свято. За натурою – оптиміст, вірю в краще. Вірю, що тяжкі часи неодмінно пройдуть. Дуже хочу, щоб нарешті запанував мир.  
— Хто до кого у вашій сім’ї прислухається більше: Ви до думки чоловіка, чи чоловік до Вашої?
— Якщо чесно, то завжди намагаємося знайти компроміс і спільно вести господарство. Ніхто нікому не диктує умов і не нав’язує своєї думки. Якщо ставити питання таким чином, хто в сім’ї голова, а хто шия, то я, напевно, шия (сміється). Мій тил, моя підтримка — це моя сім’я. Посади, які я обіймала й обіймаю нині — вимагають фізичних і моральних сил, треба часто затриматися після роботи і вийти на роботу у вихідний день. Напевно,  не кожен чоловік із цим змириться. Тому без взаєморозуміння тут ніяк. Діти мене завжди розуміють. З доньками ми - наче подруги.
Розмову вів Василь Бурченя