Вчитель-воїн з електронною зброєю наближає перемогу, щоб повернутись до своїх учнів

Цей вересень був би для його педагогічної діяльності чотирнадцятим і звичним. Але стабільне і розмірене життя змінила повномасштабна війна з рашистськими окупантами. Іван Васильович Кладько – тридцятичотирирічний вчитель інформатики Озерського ліцею Каноницької тергромади, один з сотень земляків, один з тисяч українських педагогів, який змінив цивільний костюм шкільного «айтішника» на піксельну форму ЗСУ і нині захищає Україну. Педагог-воїн. Як це суміщається в бойових умовах? Чи згодилась вища педагогічна освіта на війні?

За інформацією Володимирець.Сity.

Першого вересня 2008 року випускник Кременецької педакадемії Іван Кладько вперше зайшов в ролі вчителя у рідну школу в селі Озеро. Незвично було себе бачити навпроти парт з учнями, де ще чотири роки до цього сидів і він. Проте, швидко звикся і заслужив повагу дітей і педколективу.

Вчитель-тероборонівець-солдат ЗСУ

Свій літопис бойового досвіду Іван розпочав минулої осені – формувався у Володимирці батальйон тероборони і Іван Кладько став його бійцем. Двотижневі збори новобранців у прикордонні Рівненщини співпали з заворушеннями на білоруському кордоні, коли біженці масово штурмували білорусько-польський кордон:

– На військові збори нас поїхало десятки. Проте, багато відпало – хтось захворів, бо тоді коронавірус був у розпалі, хтось відмовився присягу складати. А для мене той момент, коли я зачитував текст Присяги Україні і досі пам’ятається – якісь одночасні і тривога, і хвилювання. Я строкової не служив, тому ці відчуття переживав дуже емоційно. Восени добре навчання було, нас підтягнули і по теорії, і по практиці. Сьогодні я не шкодую про свій вибір, – розказує солдат ЗСУ Іван Кладько.

24 лютого. Повномасштабне вторгнення. У рідному селі Озеро, як, власне, і у всій Україні повне заціпеніння: «Як? Чому? За що? Що далі?». Іван з другом почекали два дні – ніхто не викликав. Все рідне Озеро ставало до оборони, а він з другом та десятком односельчан зібрали речі і поїхали у володимирецький терцентр комплектування, на добровільну мобілізацію, як і вимагав тоді закон та оголошений воєнний стан. Під ворітьми установи вже було десятки земляків-добровольців. Отак Іван Кладько став військовослужбовцем роти охорони Першого відділу Вараського РТЦК та СП. Муштра, чергування на постах та опанування воєнного мистецтва. Зв'язку зі школою не губив – дзвонив, цікавився, спілкувався. Свою фахову діяльність вів на відстані.

Війна-школа-оборона

Українська армія потребувала наповнення і 9 травня 38 бійців з місцевої роти охорони вибули на постійне місце дислокації у 14 ОМБр. Вісім днів навчань і виїзд на бойові позиції всією бригадою. Перша крайня бойова точка у новобранця-солдата Івана Кладька – Соледар:

– Стояли на позиціях, а здалеку виднілась школа. Це – тринадцята школа Соледара. Така ностальгія взяла… У тихі дні я йшов до класів – такі ж парти, шкільні дошки, приладдя. Знайома атмосфера викликає ностальгію. Та до тями приводили обстріли і свіжі вирви поряд з будівлею. Вікна вже були вибиті всі, двері позривало, стіни пошкоджені – з одного боку школи величезна вирва від потужної ракети.

Військовослужбовець ЗСУ Іван Кладько у Соледарі в тихі хвилини відвідував…шкільну бібліотеку. Читав книжки. Поки стояли на тих позиціях, прочитав половину класичного твору «12 стільців» Ільфа і Петрова. Їх підрозділ жив в підвалі на околиці. Їх бомбили. Вони вижили. А вгорі побратими постраждали – один хлопець загинув під час бомбувань. Розгорнуту книгу, недочитану наполовину, покинув, бо міняли позиції. Вже потім дізнався, що школу цю рашисти розбомбили ущерть. Разом з недочитаною книгою.

– Люди на Донбасі є різні. Є проукраїнські, є й проросійськи налаштовані. Є й такі, які здають росіянам позиції ЗСУ. Є такі, хто останні харчі нам приносили, ділились городиною, зеленню, садовиною. Але ми мали продукти, тому навзаєм віддавали ще більше людям. Донбас брав харчі. От, хіба, від укропчику, петрушечки ми не відмовлялись. Якось вразив випадок на заправці Харківщини – заїхали баки наповнити і кави випити. Дівчатка-продавчині не захотіли брати грошей за напої, сказали, що то нам подяка за захист, хоч ми й мали гроші, платили, але вони відмовились. А ще – пробили колесо в дорозі, то люди місцеві, які проїжджали дорогою, допомогли замінити, – ділиться свіжими споминами Іван.

Вибір незмінний – до перемоги

Запитую: «Іван, якби повернути календар до того клятого 24 лютого. Чи пішов-би знову у військкомат?». Паузи між питанням і відповіддю у воїна не було:

– Якби повернути, не змінив-би той вибір. Проте, вже засвоїв кілька беззаперечних правил і законів війни – в армії треба все чітко за наказом робити, а самодіяльність – смерть. Зрозумів ще, що не шукай правди, і не чекай її. Роби її сам. Хочеш миру? Не жди. Йди роби його, завойовуй, відвойовуй, бийся і вертай правду для себе і для інших. Важко на війні тим, хто має загострене почуття правди, бо смерть, ворожі кулі, снаряди, танки і ракети правди не несуть, – в роздумах звучить голос Івана Кладька у слухавці телефону.

На війні є свої модні тенденції. Стиль українських мілітарі сьогодні – борода. Бородатий нині і Іван Кладько. Та він з себе, бородатого, і сам глузує, бо уявляє себе такого на уроках – бабай-бабаєм! Поки носить бороду, але прийде додому – побриється. А ще Іван поки неодружений. Тож вважає, що треба дівчатам подобатись, а чисто поголений – то «плюс у карму» перед красунями. Тож, поки поліщук з псевдо «Шкіпер» – типовий солдат Збройних Сил України.

Його зброя – електроніка

Іван – оператор військ РЕБ (радіоелектронної боротьби – авт.). Фактично воює джойстиками та електронною зброєю. Електронна рушниця в руках його команди у буквальному розумінні – антидронова, сучасна. А ще – новітня технологія інтернет зв'язку, база Старлінк. Їх радіус оперативного впливу на бойову ситуацію – п'ятнадцять кілометрів. Партитура роботи така: виходять на нульові позиції, розміщуються, глушать радіо сигнал росіян і ворожі безпілотники, дрони падають від втрати управління.

Не варто применшувати потужність радіо боротьби окупантів – вони до війни готувались десятиліттями, тому апарати блокування нашого зв'язку теж мають потужні. В армійців-ребівців радість вищого левела – знищення чи захоплення трофеїв ворога, засобів електронної боротьби. Власне, «посадили» з травня командою вже більше десятка дронів різної потужності та БПЛА. Навіть хвалений «Орлан-10» вже посадили не один:

– Що цікаво – ворожі дрони бувають і імпортні. Тож «виняткова» друга армія світу живиться чужими технологіями. У росіян «Орлани» вночі бачать, встановлені тепловізори. Треба від них ховатись. А ще – вищим пілотажем у нас вважається вичислення операторів дронів та безпілотників. Тоді їх координати передаються артилеристам і далі – вуаля, «гатов», плюс «хароший рускій», – сміючись, емоційно розказує Іван Васильович.

Пропонували поліському комп’ютерщику-вчителю напочатку служби і навчання управлінню «Байрактарами». Але він відмовився – на оператора «Байрактарів» треба вчитись півроку, а раптом без нього війна закінчиться! А ця робота солдату-вчителю подобається, бо це неіграшкові іграшки, що цілодобово рятують життя військовим української армії. Саме вони закривають небо над передовими частинами ЗСУ від ворожих очей. А це – стратегічно важливо, бо кожне життя воїна надцінне. І їх підрозділ наражається так само на небезпеку, їх обстрілюють, вони – ласий шмат окупантам. У дні повномасштабного наступу ребівців залучили до розвідки.

В Україну прийшли варвари

– Росіяни – варвари. З часу монголо-татарського іга у них нічого не змінилось у суті – вбивати, руйнувати, гвалтувати і залишати мертву землю після себе. Наші села і міста бомблять касетними, фосфорними, фугасними зарядами. Спеціально стріляють на поля, де нема військ – спалили пшеницю, десятки гектарів! Бомблять школи, лікарні – на Харківщині десятки зруйнованих таких будівель. І найстрашніше – ще є ті, хто їх підтримує! Правда, коли наші почали гнати рашистів, місцеві з числа прихильників «рускагаміра» втікають разом з ними. А після звільнення населених пунктів, колаборантами займаються спецслужби, – каже Іван.

У звільнених від окупантів населених пунктах військових вражає поспіх покинутих позицій і неймовірний смітник у місцях дислокації рашистів. Ділиться згадками Іван:

– Цікаво було, коли ми зайшли на позиції, де сєпари жили. Це вже після звільнення Куп'янська. На елеваторі комбікормового заводу, кухня там їхня, побут. А на останньому поверсі – снайперські позиції. Купу трофеїв залишено. Якої частини солдати, точно не знаю. Снайпери точно були. С.ач після себе такий залишили, шо капець. Так драпали, що нічого не встигли забрати, все лежить – рюкзаки, каремати, форма, купа харчів. Взяли ми трофейних руських сухпайків, вдома показати те лайно. Коли тікали окупанти – труси їм не було коли позабирати випрані, а розтяжок наставили на кожних дверях по декілька. На це знайшли час. Скрізь першими заходять наші сапери. Багато заміновано всього, багато смерті лишають.

У його підрозділі земляків нема, але волонтери – як рідні

Зі свого району поряд хлопців нема, але з Рівненщини є хлопці – з Корця. Є волиняки. Живі звістки з дому привозять волонтери. Цілу весну і літо смаколики та необхідні в бойових умовах речі привозять земляки-озерчани.

Вадим Чашка, волонтер з Озера, розказує враження від спілкування з земляком:

– З волонтерськими гостинцями ми були в земляка Івана Кладька тричі за цей період, починаючи з лютого. Скажу, що, як для неслужившого «срочку», Іван держиться молодцом – його побратими і командири гарної про нього думки. Я у нього був ще до наступу. Я, Михайло Слобода та з Осови пресвітер Вячеслав Руднік. З дому передавали йому з хлопцями продукти, домашні гостинці і медикаменти. А ще – домашні маціки. Люблять їх хлопці. Іван з гумором, життєрадісний чоловік. Весь час на позитиві, хоч там у них і не завжди до жартів. Такі хлопці – то наша гордість. Ще б вони перемогли окупанта та щасливо повернулись додому живі і здорові.

Домашнє везуть воїнам з далекого Полісся на Харківщину. «Мациком приманюють-прикормлюють, щоб вернувся, бо ж холостяк», – жартує мимохідь Іван. І знов волонтери збираються у дорогу – укотре планують завітати до захисників-земляків з гостинцями від сельчан. Автомобіль військовим у підрозділ, де служить озерчанин Іван Кладько, пригнали волонтери з Волині, тож вони теж на колесах під час наступу. І ще додає інформатик-воїн «Шкіпер»: вони там, «де треба» – бо вони воїни віртуальних стратегічних військ радіолектронної боротьби. Очі, вуха і приціли української армії – вчителі інформатики, айтішники та Сини України.

Іван Васильович, як і його відомий герой-тезка з радянського кіно, вимушено змінив професію. Але це лише, аби перемогти окупантів і повернутись до улюбленої роботи – вчителювання. Бо його чекають вдома. Вся Україна чекає додому з перемогою своїх синів і доньок. І молиться кожна родина, вся Україна – за Перемогу і за Воїнство українське!

Софія Шидловська, очільниця освітньо-культурної галузі Каноницької тергромади емоційна та зі сльозами на очах, коли розказує про Івана Кладька:

– Іван Васильович працює вчителем інформатики. І, якщо говорити про перше враження, що склалося після зустрічі з ним, як з педагогом, вчителем – то це такий згусток позитиву, відповідальності, бажання досягати нових вершин, вчитись чогось нового. Таким я знаю його давно, ще з роботи у Відділі освіти Володимирецького району. Він був і є досі незамінним помічником в нашій нинішній тергромаді. Ще Іван Васильович – керівник методичного об’єднання вчителів інформатики. І навіть зараз, будучи на передовій, він встигає пересилати інформацію для вчителів. Ніколи не відмовляє колегам і тепер, якщо потрібна якась допомога в плані застосування чи то розуміння, чи то використання та встановлення інформаційно–комунікаційних технологій, програмного забезпечення. Минулого року я запропонувала йому взяти участь у Всеукраїнському конкурсі «Вчитель року» у номінації «Інформатика». Він з радістю погодився. Колега настільки відповідально і посилено готувався до конкурсу, що не треба було і втручатися з рекомендаціями. При нагоді я запитувала, чи потрібна якась допомога або підтримка, а він відповідав: «Не потрібна, дякую. Я працюю». За кількістю балів Іван Васильович практично вийшов на перше місце конкурсу. Але ми розуміємо, що є можливості міської школи, а є можливості сільської. Проте, коли він став лауреатом обласного конкурсу, члени журі підходили до мене і казали: «Це у вас знахідка!».

Пам'ятаєте був такий репортаж про викладача, який з фронту вів лекції? Мені здається, якби через нестачу кадрів чи з інших причин у школі виникла гостра потреба в педагогах – Іван Васильович погодився б вести заняття дистанційно, з поля бою. Ми і сьогодні підтримуємо з ним зв'язок. Він і надалі відповідально виконує обов’язки керівника методичного об'єднання. І коли я у групу в Viber надсилаю якусь інформацію, наприклад документ від керівників для опрацювання, він відписує та звітує, що вже розіслав учителям. От і зараз (відводить повні сліз очі - авт.) я не можу передати, що в мене на душі. Іван Васильович – Людина-оптиміст. Хай береже його Бог, береже всіх воїнів! Такі люди – це наше ядро, це наша серцевина. Саме на таких інтелектуальних, розумних, патріотичних, відповідальних Україна трималася, тримається і буде триматись!