Будучи студентом одного із престижних київських університетів, уродженець Вараша (колишнього Кузнецовська) Микита Балабанов на останніх курсах юрфаку… подався в гори. Микита й подумати тоді не міг, що гори стануть однією з найбільших його пристрастей. Тож нині він – один із найвідоміших українських альпіністів, знаних далеко за межами рідної країни. Буквально нещодавно він підкорив Еверест, найвищу вершину світу, що знаходиться в Гімалаях на кордоні Китаю й Непалу. «Народився у Кузнецовську, там і зростав, допоки не вступив у Національний університет імені Тараса Шевченка на юридичний факультет, – розповідає Микита Балабанов. – Нині проживаю в місті Ірпінь, поблизу Києва. В університеті до магістерського диплома так і не довчився, адже почав багато подорожувати й займатися сходженням на гори. Тоді й зрозумів, що за фахом працювати точно не буду.
Уперше в гори я потрапив з батьками, коли мені було п’ять років. Вони полюбляли ходити в походи й досить часто брали мене із собою. Пригадую, той мій перший похід у гори тривав декілька тижнів і дався мені важко. Не сподобалися мені й декілька наступних: я постійно скиглив і нудився. Одне слово, походи в гори із батьками я сприймав як свого роду вимушене відвідування, не більше».
Однак усе змінилося, коли батько привів сина у дитячий туристичний гурток «Ольбери». Й саме там хлопець опановував ази туризму. Розповідає:
«Гуртком ми багато куди мандрували, зокрема і в гори. Саме там я вперше спробував скелелазіння.
Переїхавши у Київ, я продовжив займатися туризмом, зокрема тим, який пов’язаний із альпінізмом. Займався у різноманітних київських туристичних гуртках. Завдяки цьому я й потрапив у великі гори. Це сталося на другому курсі мого навчання в університеті. Перші справжні сходження були у горах Кавказу. А потім це повторювалося щороку».
Альпініст давно перестав рахувати кількість своїх сходжень, тому точне число назвати не може. Каже, якщо рахувати приблизно – близько трьохсот.
«Якщо людина займається сходженнями, відповідно, вона багато подорожує. З цікавих місць, куди я б ще повернувся: регіони Південної Америки, Патагонії, в Гімалаях, у Непалі, в Пакистані…
Є гори та маршрути, на які й непідготовлена людина може піти. Просто завжди потрібно розуміти, що складність може бути різною, і ризик теж є завжди. Так, наприклад, на Еверест без хорошої фізичної форми не зійдеш, а от на Говерлу влітку може зійти будь-яка людина».
Страхування в альпіністів є завжди, однак, у першу чергу, потрібно надіятися на власні сили. Адже не завжди порятунок може бути простим.
«Навіть якщо у вас є страхування і навіть якщо десять людей знають, де ви є, то у випадку екстрених ситуацій чи під час виникнення реальних проблем навряд чи хтось вам зможе надати дієву допомогу, – ділиться Микита Балабанов. – Потрібно завжди покладатися на власні сили. До того ж, є такі райони, де неможливо евакуювати людину гелікоптером – там це заборонено. Якщо сходження дуже віддалені, у нас завжди є техніка, яка спостерігає за нами, наприклад, супутникова телефонія. Тобто, зв’язатися зі світом можна, однак надати чи отримати допомогу буває зовсім непросто...»
І додає, що у горах поняття «загроза життю» стає розмитим.
«Об’єктивна загроза життю під час більшості сходжень завжди присутня – все залежить від маршруту, характеру рельєфу гір тощо. На щастя, досі об’єктивна загроза не переростала для мене в реальну проблему із серйозними травмами чи наслідками. Тьху, тьху, тьху!».
Зокрема, серед досягнень нашого земляка є такі:
Золотий льодоруб (Piolets d’Or) 2016 – найпрестижніша нагорода у світі альпінізму;
Золотий крюк (Golden Piton) 2015 — американська версія золотого льодоруба;
Призер Чемпіонату світу 2014 і Чемпіон світу 2015 у висотному класі за версією ЕАМА (євро-азіатська альпіністська асоціація);
Золота вершина 2015 — краще сходження української команди.
Також Микита Балабанов – неодноразовий чемпіон України у висотному класі, у якого вже понад десять років досвіду
організації самостійних експедицій.
Тривалість сходження на вершину гори буває дуже різною. Зазвичай вона залежить від висоти гори та складності маршруту.
«Якщо це, наприклад, якась дуже технічно складна вершина, на якій реально ти лізеш по вертикальній скелі чи по вертикальному льоду, то швидкість може бути 25-30
метрів на день, – зазначає чоловік. – Тобто, якщо довжина всього маршруту два чи три кілометри, то ви будете проходити цей шлях сім-десять днів».
Здавалося б: піднявся на вершину – мети досягнуто! Чого ще хотіти?! Але все не так просто. Вершина гори – це лише частина роботи, інша частина – спуск на землю.
«На вершині у мене відчуттів небагато, – зізнається альпініст. – Адже вершина – це тільки 50 відсотків усього шляху. Потрібно ще із тієї вершини спуститися униз живим і здоровим. А вже коли спускаюся вниз і точно розумію, що нарешті я в безпечному місці – от тоді я відчуваю цілковите задоволення від результату».
Микита Балабанов займається альпінізмом на професійному рівні. Однак як хобі – це заняття не з дешевих. Для початківців він дає такі поради:
«Якщо в людини зовсім немає досвіду, то, як мінімум, потрібно знайти собі друзів-супутників, з якими вона цей досвід буде отримувати БЕЗПЕЧНО! Тобто, це можуть бути спортивні секції з альпінізму, де людей навчають спеціальні інструктори. Це один зі шляхів, як можна розвиватися в цьому напрямі. Другий – звертатися у комерційні організації, які організовують сходження. Тобто, там самостійно вже менше потрібно докладати зусиль, адже там є лідер групи, який приймає те чи інше рішення тощо. Це простіший і безпечніший варіант, але він і дорожчий.
Займатися сходженням – дорого чи ні? Все це досить відносно. До прикладу, поїздка до гір у Грузії для нас, українців, коштуватиме декілька сотень доларів. А поїздка в Антарктиду, яку я зараз організовую, – вона буде проводитися у грудні – ще дорожче…»
Графік поїздок українського альпініста розписаний на рік наперед. Вже на наступному тижні мандрує до Альп, далі – знову Україна, а ще пізніше – Пакистан, Аргентина, Киргизстан та Непал.
На моє запитання «А що особисто для Вас означає альпінізм?» Микита Балабанов з усмішкою відповідає: «Як сказав один відомий український альпініст, «ті, хто цим займається, собі цього питання не задають. А ті, хто не займається, – їм все одно не поясниш». Якщо ж говорити простими словами – мені подобається сам процес й подобається перебувати в горах. Це як певна віддушина від міського життя. Дуже класно ставити собі якісь цілі і досягати їх. В горах все достатньо просто, там не потрібно ускладнювати собі життя. Там мозок наче очищається від усього зайвого…»
• Олександра Нагорна
