Газета «Вісті Рівненщини» +380678370541 +380675894919 +380362695137

Українська тенісистка з Рівного детально розповіла про довготривалу паузу у виступах і своє повернення

Українська тенісистка Катаріна Завацька розповіла Sport.ua про піврічну паузу в кар'єрі, повернення у WTA-тур, а також про те, як повномасштабне російське вторгнення в Україну змінило її погляди на життя.

Цього тижня Катаріна мала грати на змаганнях у Парижі, але знялась із матчу кваліфікації через проблеми із плечем, які час від часу турбують її протягом тривалого терміну.

- Чому вирішили поїхати у Париж на турнір, якщо турбувало плече?

- Приїхала на турнір і зразу ж подумала, що це було помилкою. Відчувала, що не зможу повноцінно відіграти ці змагання, але все одно спробувала. Вийшла на корт, думала, що буде краще. Плече турбує з серпня минулого року, я про це не дуже багато розказувала, бо вирішувала проблему з кишечником. Це було другорядне. Але зараз, коли зі здоров’ям все гаразд, мене почало тривожити плече, адже я почала багато грати і тренуватися. Таких навантажень у мене не було два роки, бо я не могла інтенсивно займатися в цей період.

Саме тому я знялася з першого ж матчу. Я б його і так вигравала, але було незрозуміло, як мені грати наступний поєдинок. Та і до Ролан Гаррос не так багато часу залишається. Тому вирішила, що це буде найкращим рішенням.

- Наскільки важко було взяти таку довготривалу паузу? Як жилося без тенісу?

- Погано жилося. Зважилася, бо розуміла, що в мене не буде результатів ні в тенісі, ні у своєму здоров’ї. Я віддавала 50 відсотків свого часу тенісу і 50% – здоров’ю. Трохи тренувалася, трохи лікувалася, тому і результат був відповідним. Ця перерва була потрібна мені для того, щоб відновити своє сили, змогти тренуватися як професійний спортсмен, та і просто жити з гарним самопочуттям, адже це була катастрофа. Мені кожних два дні було погано, і я не знала від чого це йде. Ніхто не міг підказати причину, було вже неможливо витримувати. Я не знала, як буде далі, що робити. 

Точних планів не було, були задумки, що я можу зробити за цей час. Шість місяців для мене – це було так довго, навіть не знала, чи витримаю, бо я ж в будь-який момент могла повернутися в тур. Перші дні було важко пережити, потім стало легше. Я зрозуміла, для чого це роблю. Також я подивилася фільм Марді Фіш (Untold: Breaking Point), і він мені теж підказав, що я роблю все правильно. Бо з такими навантаженнями і з такою напругою плюс фізичними проблемами в організмі – можна з’їхати з глузду. Можуть початися відхилення, проблеми. 

Звичайно, я не хотіла б доводити себе до такого стану. Було важко, хотіла тренуватися, але розуміла, що мені це не на користь. Професійний спорт – це не про здоров’я, а навпаки. Тому в мене тричі на тиждень був легенький фітнес, але навіть його було робити важко. Організм ослаб, тіло здавало. Потім я взагалі зупинила тренування, вирішила, що треба відпочити, ще й плече так сильно хвилювало, бо хотіла грати хвилин по 15-20, щоб хоч відчувати м’яч. 

Далі я просто жила, висипалася, навчалася на нутриціолога. Мені було дуже цікаво, багато чого вивчила про харчування, різні аналізи. Все для того, щоб самій розбиратися в цьому. Я знайшла лікаря, думаю, що без неї я зараз би в турі не виступала. Вона мене врятувала, показала новий спосіб життя. Я дуже довго слідкувала за харчуванням та іншими аспектами, щоб бути готовою до повернення. В січні мені вдалося розпочати підготовку до турнірів, я була дуже мотивованою і раділа кожному тренувальному дню, після якого гарно себе почувала. Це було для мене мегадосягненням. Отак йшла крок за кроком і набрала дуже класну фізичну форму, відчула, що одужала, а потім розпочалася війна. 

Спочатку був неймовірний стрес, трохи це вдарило і по організму, але він все витримав. Перший тиждень був найважчим, було складно зрозуміти, що відбувається. Потім я спакувала речі і полетіла в Маямі. Вирішила грати, тому що якби нічого не робила і не грала в теніс, то не знаю, як би прожила. Теніс мене врятував, адже я дуже сумувала, дуже хотіла грати.

- Як відчували себе в перших матчах у Маямі і Чарльстоні?

- Виступ на турнірі в Маямі – не те повернення, якого б я хотіла. У Флориді я була одна, тому що розуміла всю ситуацію. Та і фінансово це непросто, хоча це не пріоритет зараз. Іншого вибору не було, але мені дуже допомагали наші дівчата, всі були поруч. Я відчувала, що не сама. Добре, що мені вдалося вийти на корт, це для мене вже була перемога. Але після закінчення першого матчу дуже сильно плакала, хвилин 15. Не тому, що програла, а тому, що стільки всього навалилося на плечі: війна, кар’єра, яка зовсім не в пріоритеті, бо постійно думаєш про те, чи всі живі і здорові. Але потім позвонила татові, а в нього якраз сирена була в Рівному і щось мені плакати зовсім перехотілося, бо я розуміла, що в мене таке гарне блакитне небо над головою і така гарна погода. Тому не треба було себе так жаліти, адже іншим набагато важче. 

Потім я поїхала до Чарльстона. І якщо в Маямі я програвала на тренуваннях дівчатам всі сети, то після переходу на грунт я жодного разу не програла нікому жодної партії. А це були гравці першої сотні. Саме тоді я відчула, що щось змінилося, що я більш готова в плані ігрової практики. На офіційні матчі виходила з впевненістю, що все можу робити, розуміла, що моя гра може принести перемогу незалежно від дій суперниці. 

На матч із Плішковою виходила із розумінням того, що можу перемогти на 100%. Не відчувала себе слабшою, бо знала, в якій я формі. У мене всередині було дуже багато агресії і злості, адже якраз стали відомі новини з Бучі. Я не спала цілу ніч, зранку було погано, цієї злості було настільки багато, що я розривалася. Добре, що вдалося залишити це все на корті. Я грала добре, матч переривався через дощ, і трошки не вдалося дотиснути. Хоча все було в моїх силах, не вистачило сміливості, можливо, ризику на певних очках. Один-два розіграші вирішили долю поєдинку, але це був класний матч.

Getty Images/Global Images Ukraine

- В матчі за збірну проти американок перший день вийшов для нас провальним. Це був наслідок хвилювання? 

- Я дуже гарно тренувалась на харді, але коли вийшла на перший матч – було так страшно, не знала, що мені робити. Ми витратили багато емоцій на інтерв’ю перед змаганнями. Весь тиждень розказували про війну, про наші історії. Тому вийшла на матч пустою. Перед другим поєдинком теж сильно хвилювалася, зранку навіть пітніли долоні. До прикладу, перед матчем з Плішковою такого не було. В матчах за збірну багато відповідальності, хоча навіть те, що ми туди приїхати і грали за Україну – вже було круто. 

Перемога Ястремської над Пегулою дуже додала сил. Даяна грала дуже сильно, такі «камені» залітали, що я подумала, що мені потрібно грати активніше. Звісно, в мене інша гра, я не маю прагнути грати настільки агресивно, але в плані зарядженості все було гаразд. Я виходила на корт і добре знала, що буду робити. Куди буду ставити свої пляшечки, куди покладу рушник. Була набагато більш підготовленою до цього матчу.

Також добре, що на цей матч поставили Роджерс, а не Ріск, до матчу з якою готувалася. Я багато не думала, і в мене багато виходило. Іноді мені добре, коли я сама можу на корті швидко все проаналізувати і вирішити, що робити. Так я сфокусована на грі повністю, і думаю про правильні речі, а не про те, що в мене виходить, чи ні.  

- Чи можете сказати, що це був найкращий матч у кар’єрі?

- Так, можу. Саме через його важливість. Бо якби я програла, то у нас вже не було б жодного шансу. На мені було дуже багато відповідальності, зазвичай важко з цим справляюся, бо мене трохи сковує. Матч з Роджерс змінив абсолютно все, мені тепер треба грати за такого стресу, бо мені це допомагає грати в свій найкращий теніс і бути такою сфокусованою, якою я була в цьому поєдинку. 

Звичайно, в тенісному плані є моменти, які потрібно ще тренувати. Можна дуже багато в чому ще прогресувати, навіть і ментально. Але це був найкращий мій матч, і я рада, що нарешті змогла показати це в офіційному матчі, а не на тренуванні. Це дуже важливо.

- На матчі було дуже багато українських вболівальників. Як оціните їхню підтримку?

- Це було так класно, бо я не відчувала, що граю десь в США і проти мене вболівають. Навпаки відчувала, що вболівають лише за мене. Можливо, це я була такою зарядженою, що так здалося. Але справді дуже сильно вболівали, кричали. Говорили мені: «Катя, давай за Луцьк! Це твоя гра!». Це було до мурашок, дуже багато адреналіну. Дякуючи ним була такою сфокусованою і боролась за кожен м’яч.

- Як після такого налаштовуватися на 60-тисячник в Загребі?

- Було важко. По-перше, це був грунт. По-друге, зовсім не було часу потренуватися, адже боліло плече. Воно ще хвилювало до матчів за збірну, але я сказала: «Що б там у мене не боліло, але в ці два дні я зроблю все, щоб нічого не турбувало, і я змогла грати на 100%». Тому перед Загребом я не встигла переформатувати гру на грунтову. Після виступу в США було важко емоційно налаштуватися, адже організація в Хорватії взагалі була як на 25-тисячнику. Відчувалося, що атмосфера зовсім не та, потрібно було адаптовуватися. І ще була складніть в тому, що гравці за рейтингом значно нижчі, ніж суперниці, проти яких я грала в останній місяць. Було важко переналаштуватися, адже я була фавориткою матчів. 

Але результат був. Чвертьфінал в одиночці і виграш пари – це непогано, адже це був лише четвертий турнір після повернення. Думаю, що я на правильному шляху. Також я після того грала матчі в Словаччині, виграла в Крістіни Кучової. Вона в першій сотні, а це додає впевненості. Дуже шкода, що тривожить плече, бо відчуваю, що в хорошій формі. Але те, що я зараз підлікуюся, можливо і краще, щоб не перегоріти перед подальшими турнірами.

- Велика кількість подвійних помилок зв’язана саме із травмою плеча? Бо раніше такого не спостерігалося.

- Так, в мене ніколи такого не було, сама шокована. Іноді можу неправильно підкинути м’яч і мені боляче його зіграти. В Хорватії, до речі, було багато вітряних днів, тому було непросто.

Getty Images/Global Images Ukraine

- Наскільки важливий виграш парного титулу в Загребі? 

- Насправді, я люблю грати пару. До 15 років постійно грала, в тому числі і з Даяною. В мене було багато перемог. Але потім фізично це вже було складно. Коли почалися проблеми зі здоров’ям, то грала два турніри на рік в парному розряді. Але ж був фінал на 60-тисячнику у Франції і півфінал WTA 250 у Стамбулі. Теж непогані результати. Я можу гарно тримати задню лінію, а моя напарниця більше перехоплювати. Зараз я вирішила, що мені, навпаки, потрібні матчі, щоб набирати форму. Дуже добре, що я зіграла цю пару, відпрацювала багато елементів, які хотіла.   

- В Загребі програли чемпіонці юніорського Australian Open Петрі Марчінко. Що скажете про її рівень і перспективи?

- Якщо чесно, то навіть не знала, що вона виграла юніорський Australian Open, бачила тільки те, що вона цього року майже не програвала. В другому колі я дуже легко обіграла свою суперницю, але на наступний день гра зовсім не пішла. Марчінко грає непогано, щільно, в неї розслаблена рука. Але тільки її десь в рахунку підтиснути, то відчувала, що можу її обіграти, бо мій рівень гри вищий. Але в той день я його не показала, грала тактично неправильно, повільно. Потрібно було входити в корт, але не було сили та енергії. Загалом Петра грає класно, але що буде далі, сказати важко. Все буде залежати від команди, психологічного стану.

- Зараз з українок найкращі результати демонструє Ангеліна Калініна. Як вам її прогрес?

- З того, що бачила, – вона молодець. Рада, що Ангеліна так прорвалася. Думаю, що вона заслуговує виступати на такому рівні. Вона класно грає, від неї прилітають такі «важкі» м’ячі. Чим вона гірша за Муругусу, чи інших гравців першої десятки? Нічим, гра в неї однозначно є. Щодо гри за збірну, то в кожного є свої причини. Знаю, що їй пропонували, можливо, є певні нюанси. 

- Який настрій маєте перед Ролан Гаррос і чи є якісь чіткі завдання?

- Поки великих завдань перед собою не ставлю. Це мій улюблений турнір, мені там підходять і м’ячі, і корти, мені там зручно грати. Як і кожного року, вірю, що мені під силу пройти в Парижі далеко. Вірю, що зроблю все можливе, щоб підлікувати плече. Вірю, що є всі шанси показати свій справжній рівень гри, як в матчах з Роджерс чи Плішковою. Розумію, що не завжди будуть такі класні дні, що все буде вдаватися. Потрібно буде вигравати матчі, де не все буде складатися. Потрібно буде десь побігати, відпрацювати. Звичайно, хочеться пройти і кваліфікацію, і вийти в другий тиждень, але загадувати не буду. Бо я їхала в Загреб і думала, що зараз виграю цей турнір, але занадто далеко подумала. Потрібно думати за кожен матч, що я хочу показати саме в цьому поєдинку, як треба грати і як себе поводити. Результат неодмінно буде. 

- Хто буде фаворитом в жіночому і в чоловічому розряді?

- В чоловічому – Алькарас. В жіночому розряді зараз для мене немає фавориток. Звичайно, є Свьонтек, вона може. Але є дуже багато інших дівчат, і наших, і я. Тому конкретного фаворита не можу назвати.

Getty Images/Global Images Ukraine

- Американські і британські ЗМІ кілька місяців попереджали про можливе вторгнення російської армії в Україну. Як це було у Франції? 

- За два тижні до початку війни мене всі запитували, чи все добре, питали, що з батьками. Я подзвонила тату і запитала, чи настільки все серйозно, адже я не вірила в це. Тато сказав, що ніби все добре, хоча інформація певна є. Але ніхто не вірив, що станеться вторгнення. А у Франції про це дуже серйозно говорили і хвилювалися. За тиждень до початку я ще навіть всіх заспокоювала, що ніхто ні на кого не нападе, і тут таке сталося… жах.

- Де на той час перебували ваші батьки, родичі?

- Всі перебували в Україні, я була одна. Мама полетіла в Україну десь за тиждень до початку війни, а тато 24 лютого мав до мене вилітати. В нього був квиток, а мама з ним перебувала в Києві. Зранку батько дзвонить і каже, що в них вибухи, ніхто вже нікуди не полетить. Для мене це було таким шоком, нікого не було поруч. Очікувала, що тато приїде, а виявилося, що він вже вночі відправив маму на Рівне. Всі розуміли, що зараз може щось розпочатися. Потім вже тато більше дня добирався з Києва до Рівного, бо ще забирав родичів і стояв в чергах за бензином. 

Через тиждень мама з бабусею і ще одними родичами прилетіли вже до мене у Францію, вони живуть зі мною в Каннах вже два з половиною місяці.

- Ваш однокласник у лавах ЗСУ захищає Україну. Вдається з ним виходити на зв'язок?

- Так, ми іноді переписуємося, коли в нього є можливість. Каже, що все більш-менш, тільки важко дивитися, як вмирають його друзі.

- Чи продовжуєте спілкування з російськими спортсменами? Що думаєте про повну дискваліфікацію? 

- Зараз спілкування немає. Дехто підходить, запитує, намагається виявляти співчуття. Я його приймаю, але не можу назвати це спілкуванням. Щодо повної дискваліфікації, то вважаю, що це правильно. Це буде великий крок, щоб люди в тенісній індустрії зрозуміли, що війна важливіша, ніж якийсь Вімблдон. Так, всім потрібно заробляти гроші, але про які гроші можна говорити зараз. Якщо наступного дня може просто не бути. Для мене єдиний варіант, щоб вони грали – це тільки якщо всі російські гравці публічно висловлять підтримку Україні і засудять дії керівництва своєї держави. 

Я розумію, у всіх там сім'ї, і вони бояться в найближчий час не мати можливості їх побачити або повернутись в країну, де вони народились. Але у нас, в українців, є шанс на те, що, можливо, наших сімей може не стати в одну мить. Тому я дотримуюсь своєї думки.


 

#теніс 

Читайте також

К сожалению, браузер, которым вы пользуетесь, морально устарел,
и не может нормально отображать сайт.

Пожалуйста, скачайте любой из следующих браузеров: