«Рідні стіни нас уже не гріють»

Переселенці зізнаються, що чули про щирість наших людей, але турбота, якою їх оточили і селяни, і місцева влада, перевершила очікування.

Один із корпусів санаторію «Горинь» у  центрі селища Степань нині виглядає доволі незвично. Гамірна дитяча метушня, свіжовипрана білизна на шнурках, що зачеплені за старенькі дерева, іграшки на лавочці… А ось прямує  туди жіночка із банкою молока та ще якимись гостинцями… Одразу зрозуміла, що саме тут і мешкають люди, котрі вирішили шукати спокою за багато сотень кілометрів від рідного дому.
– Ми приїхали із сіл Лозова Кегичівського та Першотравневе  Зміївського районів Харківської області, – підтверджує мої припущення сивочолий чоловік, котрого першого зустріла біля корпусу. –  Я – Олександр Біловицький, а ось моя сестра Тетяна,  – представляє жіночку, котра з привітною усмішкою вийшла на поріг. – У нас діти, онуки, а там – війська на кордоні. Боїмося за їхнє життя і не хочемо жити під російською окупацією… Нас, правда, лякали, що тут бандерівці, то ми тепер всім розповідаємо, що тут спокійно, навіть і подібного нічого немає. Місцеві люди нас так добре зустріли, що й не переказати! Забезпечили житлом, усім необхідним, дітей одразу лікарі санаторію обстежили, госпіталізували тих, хто захворів…

– А їжі нам поприносили стільки, що вже навіть забагато, – додає Вікторія Козлицька, котра саме куховарить біля плити для усіх переселенців. – Умови проживання нормальні, вода тепла є, навіть хліб нам привозять безплатно. Коли ж пропонуємо гроші за молоко, то, уявіть собі, не беруть!.. Ну дуже чуйні тут люди!..
Приїхали у Степань переселенці з Харківщини (до речі, більшість із них пов’язують родинні зв’язки) трішки більше тижня тому. Чому саме сюди? Олександр Біловицький каже, що має тут знайомого із села Корост, той чоловік звернувся до місцевої влади, а відтак одержали запевнення, що їх тут прихистять. Хоча перед тим «напитували», куди податися, по різних областях. Частина харків’ян, а це наразі 54 людини, в тому числі 17 дітей, мешкають у вже згаданому санаторії «Горинь», частину прихистили у своїх домівках степанці.
– До нас люди прийшли самі й запропонували житло, – мовить Лариса Гриценко. – Плати за це не хочуть ніякої брати і кожного дня цікавляться, чи, бува, нам не треба чого. А чому я поїхала?.. Страшно за дітей, їх у мене двоє, і народжувати маю незабаром…
Ще частина переселенців мешкають нині й у покинутій школі в маленькому селі Грушівка, що належить до Степанської селищної ради, та готують його до прибуття ще більшої кількості людей із Харківської області.
– Цей освітній заклад не функціонував вже кілька років, – розповідає голова Сарненської районної ради Микола Драганчук. – Грушівка – мале і неперспективне село, тут налічується усього лише 15 дітей шкільного віку, тож утримувати школу було дуже обтяжливо економічно. Відтак вирішили закрити її, а дітей доправляли на навчання в сусіднє село шкільним автобусом. Коли ж постало питання пошуку прихистку для переселенців із Харківської області, президія районної ради погодилася надати їм цю будівлю у користування на умовах позики строком на один рік. Також районним коштом підсобили в тому, аби відновити електропостачання приміщення.
Допомогла влада району і засклити розбиті буревієм вікна у колишній школі та поремонтувати дах, з якого негода позривала шифер. Надали необхідну техніку, пальне та будівельні матеріали. Нині ж вирішується ще й питання оплати за електроенергію.
– Мова про зміну тарифу, – пояснює Микола Драганчук. – Нині, оскільки це приміщення школи, вони розраховуються за електроенергію як юридичні особи, а це значно дорожче. Тому президія районної ради звернулася до НКРЕ та ПАТ «Рівненобленерго» з проханням владнати питання. Сподіваємося на розуміння. Якщо його не буде, змінимо статус приміщення – аби це був не освітній заклад, а гуртожиток. Юрист районної ради вивчає таку можливість.
Самі ж переселенці нині активно займаються будівельними роботами у колишній школі. Усього лише за кілька днів проклали каналізаційні мережі, поставили новий насос, обладнали душову кімнату і туалет тощо. До слова, санвузол розміщений у колишньому кабінеті директора, в історичному – тепер дівчача кімната, а в кабінеті української мови – хлопчача. Поки живуть чималими гуртами, бо не встигли ще обладнати достатньо кімнат, та й економніше виходить щодо обігріву приміщення електроприладами, бо опалювальна система в школі не працює.
– Все своїми руками робимо, – демонструє акуратно облицьовану плиткою стіну Микола Біловицький, котрий, як з’ясувалося, фактично є главою серед переселенців. – Роботи ще багато, але ми все вміємо. Я, наприклад, з 15 років муляром працював, потім на зварювальника вивчився, а в армії плитку навчився класти. Маю й навики електрика. Добре, що літо попереду, то встигнемо з усім впоратися. Та й крім цього роботу вже пропонують – завтра з лісництва кликали ліс садити, десь 10 гектарів.
– Підете? – запитую
– Аякже! – дивується Микола Біловицький. – Ми роботою не можемо перебирати.
– А чи розглядаєте можливість залишитися тут назавжди?
– Так. Якщо все не заспокоїться, якщо кримська ситуація повториться і на Харківщині, ми туди не повернемося. Я вже й хату купив у Грушівці. Нам жилося там непогано, але під Росією ми бути не хочемо, – з сумом відповідає чоловік. – Нас вдома уже стіни не гріють… Оптимізму в тих людей, котрі там лишилися, з кожним днем все меншає і меншає. Всього сюди зголосився переїхати 121 чоловік. Коли підуть танки, вони всі будуть тут. Зараз же люди, як то кажуть, на низькому старті. Моя дружина, донька і двоє онуків ще там, але кожен день дзвонять з переживаннями.
Рідні позалишалися на Харківщині у більшості переселенців. Пояснюють вони це тим, що треба ще пильнувати за майном, яке не перевезли, владнувати питання на роботі та різні паперові моменти. Клопіт і з дітьми, котрі цьогоріч мають одержувати атестат. Що ж до менших школярів, то вони вже влаштовані в освітні заклади на Сарненщині.
Тим часом услід за першими переселенцями сюди прибули днями ще 17 чоловік. Це три родини із того ж таки куточка Харківщини. Житимуть вони, як розповів Микола Драганчук, у ВПУ №22 міста Сарни. Керівник училища охоче відгукнувся на потребу надати цим людям прихисток, а діти вже оформлені на навчання у школу №2. Крім цього прибули на Сарненщину й дві кримсько-татарські родини: одна живе в Немовичах, інша – в Сарнах.
Та якщо ці люди просто переселенці, то Валентин Юрковський, котрий тиждень тому приїхав на Сарненщину, – справжній біженець. Чоловік мав у Криму готельно-туристичний бізнес, та після нічного візиту непроханих гостей, котрі погрозами змусили його до ранку покинути рідний дім, змушений був втікати. Розповідь чоловіка на президії районної ради прикро вразила місцевих депутатів…
Світлана Тубіна