Любов із пелюшок

Чи вірите ви в долю? У те, що все у світі відбувається невипадково? Адже життя – це ще той режисер! Воно пише такі історії кохання, які, здається, можливі тільки в кіно…
Уперше Геннадій та Олена Конончуки з Дубровиці познайомилися ще… в пологовому будинку міста. Той же день і той же рік стали відліком їхнього життя. Геннадій любить повторювати: «Я все ж таки старший за дружину на 2 години та 45 хвилин!»  А нещодавно їхня сім’я відсвяткувала 30-річчя подружнього життя. Виховуючи двох дорослих доньок й виховуючи одне одного. Геннадій і досі так ніжно називає її «моя Лєночка», а Олена його – «мій Гена». Вони згадують історію свого кохання з найменшими дрібницями, ніби ще вчора він проводжав її додому після шкільного випускного...

«Лежу я, і вона лежить біля мене. Придивляюся – нічого така, хороша навіть дівчинка. І вона на мене дивиться такими серйозними очима. Подумав: «Все, буду брати», – так із усмішкою пригадує-вигадує їхню першу зустріч у пологовому Геннадій Конончук.  
І продовжує:
«Ми народилися 10 вересня, Діви по гороскопу. Навіть у школу одну ходили, однак навчалися у паралельних класах: я ходив у «А»-клас, а вона – у «Б». Тоді був період, коли вчителі приходили в кабінет і викладали свої предмети, а дітям не доводилося переходити із класу в клас. Тому в дитячі роки наші стежки майже не перетиналися. А взагалі ми постійно були активними: я займався спортом і співав у хорі. Й Олена так само в хорі співала та відвіду­вала різноманітні творчі гуртки. Познайомилися ближче лише в 9-му класі, коли виступали в міському Будинку культури. Тоді якраз був захід, присвячений Шевченківським дням. Олена грала Катерину, а я якогось віршика читав на сцені. За кулісами ми розговорилися, зайшла мова про день народження. І от Олена каже, що він 10-го вересня. А я: «Не може бути! Бо і я тоді народився! І в тому ж пологовому!». Тож того дня ми й дізналися, що познайомилися значно раніше…»


Олена переконана, що їхня зустріч – спланована долею, а ще – спільними зусиллями. Адже все могло бути по-іншому.
«Я жила у багатоповерхівці біля школи №2, – розповідає Олена. – І Гена жив поряд зі школою, у них був приватний будинок. Там я пішла у перший клас, бо ж все поруч. А от потім мої батьки побудували будинок, і ми перебралися на протилежний бік міста. На той момент мені було 7 років, і мама каже: «Давай, переходь у другий клас у школу №1, вона ж зовсім поряд». А я, мала, вперлася і кажу: «Ні, я не буду переходити. Я буду ходити в другу». А мені, до речі, до неї від нашого нового дому йти пішки чотири кілометри!  І я ходила щоранку на восьму годину туди. Мабуть, підсвідомо знала, що мене там доля чекає. А якби перейшла у першу школу, то, можливо, ми б з моїм чоловіком більше й не зустрілися…»
У 9-му класі Геннадій подивився на Олену вже зовсім іншими очима. Закоханими.


«Пригадую, як ми здавали нормативи на фізкультурі, Гена мені дуже допоміг, – ділиться Олена. – Потрібно було на стадіоні три кола пробігти. І вже на третьому ми, дівчата, падаємо від втоми. Аж тут біля мене з’являється Гена. Це для мене був такий шок, я не могла зрозуміти, чому він – учень із паралельного класу –  прибіг до мене. Він бачить, що я падаю і мені важко бігти, починає підбадьорювати і казати, що у мене все вийде. Знаєте, в той момент у мене не те, що друге, а третє дихання відкрилося. І щоб скласти норматив, і щоб гарно й ефектно добігти. Так я з ним тоді добігла те третє коло. Так і досі ми разом біжимо по життю вже 30 років».
А потім був і перший шкільний вальс, який вони танцювали разом, і перші квіти, які Геннадій їй подарував, і перші проводжання додому… Як ще пізніше з’ясувалося, це саме він був таємним шанувальником дівчини, який часто присилав їй листівки без підпису зі словом «Love».
А далі – студентські роки. Олена навчалася в Дубно, Геннадій – у Рівному. Саме в цей період молоді закохані почали пізнавати одне одного краще.
«Навіть коли ввечері зимою темно було, він приїжджав в Дубно, чекав мене після пар, проводив додому на квартиру, потім сідав на автобус і їхав у Рівне, – зазначає Олена Конончук. – А тоді було не так, як зараз – кожні 30 хвилин йде рейсовий автобус. Тоді ціла проблема була дістатися у Рівне. А Гена приїжджав, щоб мене побачити, щоб час разом провести і прослідкувати, аби мене ніхто не вкрав.
Знаєте, що мені в ньому найбільше сподобалося? Він – надійний і наполегливий. Це перше, що я в ньому помітила. Він міг вийти гордо із будь-якої ситуації. Він став авторитетом для мене. І з ним я відчувала себе захищеною».


«Я ж мав контролювати, щоб усе було добре», – додає, усміхаючись, Геннадій.
Нині Олена працює вихователькою в дитячому садочку, а Геннадій – менеджером Дубровицького хлібоприймального підприємства. Чоловік завжди полюбляв природу, мисливство, риболовлю та збирання грибів. Каже, що це сімейне, бо й дідусь, і тато, і брати – всі були затятими природолюбами. А от Олена від цього всього була далекою. Звичайно, лише до зустрічі зі своїм чоловіком. А зараз, як не дивно, риба клює краще саме у неї. Особливо щука.
«Я просто зрозуміла, що мені від цього нікуди не дітися, – говорить жінка, – і прийняла його ще й таким. Знаєте, мені це сподобалося. Мій Гена навіть іноді каже: «Все, тепер у нашій родині ти будеш ловити рибу, а я буду варення готувати». Більше того, нас знає і поліція, і прикордонники, коли приїжджаємо ловити рибу на улюблене місце. Прикордонники кажуть до нас: «Ви нам можете не дзвонити, ми вашу машину вже добре знаємо. Та й один ви з дівчатами приїжджаєте» (бо він приїжджає зі мною і з дочками). До речі, старшій Світлані зараз 27 років, закінчила Харківський юридичний університет. Менша – Софійка, їй 19 років і вона пішла по моїх слідах – навчається в Рівненському державному гуманітарному університеті  на факультеті дошкільної освіти та логопедії.


Саме вони нам на 30-річчя подружнього життя зробили сюрприз. Нічого не сказавши, старша дочка запросила нас до себе на квартиру у Рівне. Ми без всяких здогадок поїхали. От заходжу я у квартиру, а на вішачках висять три попрасовані Генині сорочки, три пари суконь і взуття. Доні кажуть: «Вибирайте, що ви одягнете сьогодні. А далі – у ресторан та готель. Ми вже все замовили». Тож спочатку відсвяткували лише удвох, а пізніше – у колі всієї родини».
Подружжя Конончуків – Діви за гороскопом. Кажуть, дійсно, між собою дуже схожі звичками та діями.
«От сьогодні я їхав із Сарн, завозив деякі документи, – розповідає Геннадій. – І дочка їхала зі мною. Я кажу: «Доню, візьми телефон, набери маму і скажи, що ми виїхали із Сарн». Вона тільки зібралася пальчиком натиснути, щоб їй зателефонувати, і в цей же момент моя Лєночка нам дзвонить: «А де ви є?» Зв’язок відчувається на відстані. Буває, разом розпочинаємо танцювати й часто навіть фрази однакові починаємо говорити. А ще нам приємно, що більшість людей, з якими ми спілкуємося – всі із вересня, Діви по гороскопу. Мабуть, притягуємо нам подібних».
Напевно, у кожної пари, яка прожила разом достатню кількість років, є свій особистий секрет сімейного щастя та благополуччя. Є він і в родині Олени та Геннадія.


«Любити й поважати одне одного потрібно, – ділиться Олена Конончук. – Сімейне щастя складається з дрібничок. А скільки живеш – стільки й мудрішаєш. Не завжди любов проявляється у словах, – любов проявляється у вчинках».
А пан Геннадій додає:
«А що таке любов? Любов – це і є повага, це – прислухатися одне до одного і дбати про свого ближнього. Вона турбується про мене – щоб я на полювання добре одягнувся, щоб взяв запасні шкарпетки тощо. А я кажу їй, щоб не затримувалася довго на роботі (бо туди вона часто ходить і у вихідні), щоб йшла відпочивати, бо всю ж роботу за день не переробиш».
Разом подружжя проїхало всю Україну. А цього року вперше  всі разом вирушили автомобілем у Хорватію. Подорож була омріяною, адже це була й перша відпустка за останні три роки.
«Це одна із традицій нашої родини – спільні подорожі, – говорить Олена Конончук. – Коли відіграли весілля, ми ще навчалися і у нас не було коштів на весільну подорож. А потім з’явилися й інші турботи… І от через 26 років подружнього життя Гена мені каже: «Ми так ніде за кордоном і не відпочивали, давай купимо путівки й поїдемо в автобусний тур країнами Європи». Діти наші були в шоці: вони звикли, що ми постійно їздили разом, а того разу – лише удвох. Ми і в Буковель їздимо на лижі. Спочатку чоловік навчився кататися на лижах, потім мене навчив, а згодом ми удвох і дітей навчили. Буває, Гена нас увечері всіх садить на диван і каже: «От у нас є така сума грошей. Її ми можемо витратити або на новий диван, або на подорож». Всі одноголосно –
«Подорож!» Отака у нас сімейна рада».
«...Але диван ми потім таки купили», – зазначає Геннадій.
А ще дали собі настанову: разом до 105 років при здоров’ї і при розумі прожити. А далі – вже як Бог вділить.
• Олександра Нагорна