Кардіологиня з Луганщини рятує життя жителів Дубенщини

Коли кардіологиня Ірина Титаренко покидала своє місто Кремінна, що в Луганській області, то забрала зі собою тільки невелику валізу з найнеобхіднішим. До цього вона понад місяць жила в лікарні й постійно була поруч із хворими, поки місто обстрілювали. Так само зробили багато її колег – вони ночували в медичному закладі разом зі своїми сім’ями.
«Моє серце залишилося там», – говорить Ірина, яка тепер лікує серця людей на Рівненщині. Вона працює в Дубенській місь­кій лікарні, й улюб­лена робота є її порятунком від суму за домом. Кардіологиня розповіла про Кремінну до повномасштабної вій­ни, про життя в лікарні та про те, як спонтанне рішення про евакуацію привело її в Рівненську область.

За останні вісім років Кремінна стала сучасним містом
– Коли я закінчила медичний університет, мене направили працювати кардіологинею в Кремінську лікарню. Місто Кремінна, що на Луганщині, у 2014 році було на лінії фронту, але український прапор над нами майорів завжди. Місто невеличке й дуже зелене, розташоване поруч із лісовим масивом. За останні вісім років воно сильно змінилося: з’явилося багато новобудов, облаштували сквери з доріжками та лавками, і все виглядало набагато краще, ніж це було до 2014-го.
 Сподіваюся, там ще є фізкультурний центр «Олімп» – сучасний спорткомплекс із басейном і реконструйованим стадіоном, де тренувалися навіть олімпійські чемпіони. У Кремінній був популярним кінний театр «Лошадкін дом», який відроджував козацькі традиції. Багато дітей ходили туди займатися кінним спортом і виступали з виставами на свята. Нині ця стайня переїхала на Тернопільщину.

Жила в лікарні, щоб бути поряд з татом
Коли війна почалася у 2014 році, я й не думала нікуди виїжджати. У той період я весь час була на роботі – працювала в кардіологічному відділенні, як і завжди. Тоді було зовсім не так, як тепер, неможливо навіть порівнювати. Не пригадую, щоб у 2014-му хтось евакуювався з міста. Можливо, і були люди, які виїхали, але це було ненадовго, усі повернулися.
24 лютого я теж провела на роботі. На відміну від багатьох міст України, того дня у нас вибухів не було, обстріли почалися трохи пізніше. Я почала ночувати в лікарні, інколи в денний час заходила додому за речами. По-перше, роботу ніхто не скасовував, а зайвий раз ходити вулицями було небезпечно – ніколи не знаєш, коли може початися обстріл. По-друге, так склалося, що тоді в лікарні лежав мій тато. Він був у тяжкому стані й потребував моєї допомоги. Я не могла його залишити там без своєї підтримки.

Лікарня годувала хворих до останнього
Ночувала в лікарні не я одна – мої колеги вчинили так само. Ба, більше: після того, як на початку березня обстріли посилилися, працівники приходили зі своїми родинами. У підвалі нашого медичного закладу було багато людей. Загалом умови в нас були прийнятні: ми мали воду та їжу – отримували гуманітарну допомогу, та й у нас залишалися певні запаси. Лікарня годувала хворих до останнього, тож ніхто не був голодним.
Іноді внаслідок обстрілів перебивали електролінії, і в лікарні зникало світло. Однак наші електрики добре справлялися із цим і доволі швидко все відновлювали. Поки я жила в лікарні, світла не було максимум день або, можливо, два. Згодом обстріли почали посилюватися, і одного дня прилетіло на подвір’я лікарні.

Виїхала з маленькою валізою без жодного плану
Після чергового сильного обстрілу я не витримала й почала збирати речі. Рішення виїхати було спонтанним. Я поговорила з батьками та 31 березня вийшла з дому з маленькою валізою, взявши тільки найнеобхідніше. Було кілька варіантів, як можна виїхати: або евакуаційним автобусом до залізничного вокзалу Слов’янська й там сісти на евакуаційний потяг, або своїм транспортом. Машинами виїжджали багато людей, і якщо хтось мав місце в автомобілі, то могли взяти ще когось із собою. Мене так взяла одна родина, яка прямувала до Дніпра.
У мене не було чіткого плану потрапити в конкретне місто – я просто хотіла виїхати. Шлях був довгим – у мирний час дорога до Дніпра займала п’ять годин, а у нас вона тривала годин 12, зокрема, через проходження безлічі блокпостів. У Дніпрі жили мої знайомі, які евакуювалися напередодні, і я думала, що, можливо, у них трохи побуду й вирушу кудись далі. Поки я була в дорозі, мені зателефонувала подруга, яка раніше виїхала до Львова. Вона запитала мене, куди я збираюся. Коли подруга зрозуміла, що нічого конкретного не планую, то запропонувала вирушати до Львова – у неї була знайома з житлом, яка могла мене поселити. Я погодилася. Так і потрапила на захід України, не затримуючись у Дніпрі.

Переїхала до Дубна, коли там шукали кардіолога
Перші дні у Львові я приходила до тями, заново звикаючи до відносно мирного життя. Навколо вулицями ходили люди, магазини працювали, ба, більше – там було все, що ти хочеш. Знайома, яка мені допомогла з житлом, займалася волонтерством, і кілька разів я долучалася до неї. Паралельно шукала роботу у Львові, але нічого не вдалося знайти.
Я продовжувала підтримувати спілкування з колегами зі своєї лікарні, деякі з них на той час переїхали до міста Дубно на Рівненщині. Просила повідомити мені, якщо для мене десь буде вакансія. І невдовзі вони мені сказали, що там потрібен кардіолог. Наступного ж дня я переїхала до Дубна. Отже, у Львові я прожила три тижні. І якщо я там бувала й раніше, то на Рівненщину потрапила вперше.

Завдяки роботі вдалося швидко адаптуватися до нового життя
Перше, про що я подумала, коли побачила Дубно: це місто чимось навіть схоже на моє, тільки більше. Таке ж зелене й затишне. Перші днів 10 я жила в селі Іваннє, що неподалік від міста. Сільська рада дала там мені будинок, і я платила тільки за комунальні послуги. Згодом стало незручно їздити на роботу: почалися проблеми з пальним, і автобуси ходили через раз. Я знайшла житло в місті, щоб бути ближче до роботи.
Нині я працюю в кардіологічному відділенні Дубенської міської лікарні. На щастя, вдалося знайти роботу, якою я займаюся все життя, і не потрібно було шукати щось інше. Здебільшого завдяки цьому мені вдалося доволі швидко адаптуватися до нового міста. Я звикла працювати в лікарні, і робота всюди така ж сама: хвороби однакові, незалежно від того, чи це Луганська область, чи Рівненська. До мене звертаються переважно місцеві мешканці, хоча переселенці також є. Мене добре прийняв колектив. Коли я працюю, то відволікаюся від сумних думок за домом. Якби не було роботи, то все переживалося б значно гірше.

Треба жити, незважаючи ні на що
У Дубні почала спілкуватися з місцевими, вони мені допомагають, якщо є потреба. За моїми спостереженнями, тут люди відкриті й балакучі. Дуже тішуся тому, що маю зв’язок зі своїми рідними та знаю, що у них все більш-менш добре. У вільний час люблю гуляти містом і в’яжу – хочу спробувати зробити кофтинку. У Кремінній захоплювалася вишиванням, але тут тимчасово припинила цим займатися.
У Дубні добре жити, але, звісно, дуже хочеться повернутися додому. Думаю, після Перемоги так і буде. Моє серце залишилося там. Однак поки що я не будую жодних конкретних планів, адже в житті може трапитися все, що завгодно. Я цілком припускаю, що залишуся на Рівненщині або, можливо, взагалі поїду кудись далі.
Є багато людей, які опиняються в такій самій ситуації, як я: змушені покинути свій дім і самі з маленькою валізкою поїхати в інший кінець країни. З власного досвіду я б радила їм насамперед знайти для себе роботу – це дуже відволікає та дає стимул рухатися вперед. Життя у нас одне, і його треба жити попри все, що трапляється на шляху.
• Анастасія Бойченко,
shotam.info