Газета «Вісті Рівненщини» +380678370541 +380675894919 +380362695137

Втеча від голоду в 6 років, табори ГУЛАГу та переслідування: історія сина українських повстанців

Українська історія має безліч сторінок, сповнених справжніми жахіттями – Голодомор, репресії, переслідування патріотів, війна, постійна боротьба за незалежність та власну ідентичність. У матеріалі 24 каналу ви дізнаєтесь про життя Юрія Зірченка, який народився у таборі ГУЛАГу на Сибірі – в далекій Кемеровській області. Обох його батьків ув'язнили за участь в антирадянському підпіллі.

Джерело 24 канал.

Тато Юрія пережив Голодомор і в 6-річному віці разом зі своїм молодшим братиком втік на захід, рятуючись від голодної смерті. У Рівному він вступив до лав УПА. Своєю чергою, мама також допомагала повстанцям. Їхнє кохання зародилося вже у виправно-трудовому таборі. Саме там у 1950 році й побачив світ Юрій. Щоб уникнути розлуки з дитиною після того, як хлопчику виповнилося 2 роки, батьки відправили сина до Львова з жінкою, яка звільнялася з 5-річного ув'язнення.

Трагедія перед початком Голодомору

Перед початком жахіть Голодомору в сім'ї батька Юрія Зірченка Петра трапилась трагедія. Родина жила в селі Веселівка Житомирської області. Там у них було чимале господарство — поле, стодола, стайня, коні та худоба. У сім'ї було трійко маленьких хлопчиків. Петро в той час мав приблизно 5 років, його брат Володимир був на рік молодшим, а найменшому Миколці був лише 1 рочок.

Одного дня їхній батько повертався додому з млина. Він їздив туди, щоб помолоти зерно на борошно. Враз почалася сильна гроза. Коні злякалися громовиці й понесли віз. У якийсь момент у нього вдарила блискавка. Розряд поцілив прямісінько у чоловіка, і той впав мертвим. Коней також обпалило, однак вони самі прийшли додому та привезли тіло батька.

Він упав на підводу, на мішки з борошном. І вони його так привезли додому. Коней обпалило, тож було зрозумілим, що трапилася гроза, – розповів Юрій Зірченко.

Матір важко переживала смерть чоловіка, адже вона його дуже любила. На руках у жінки залишилися троє маленьких синів і чимале господарство. Щоб прогодувати дітей, вона спочатку почала продавати килими й кожухи, які створювала сама. Жінка була дуже здібною рукодільницею та виготовляла чудові витвори. З цього родина й мала прибуток.

"Коли загинув батько, мама була в трагедії. У неї нічого до рук не йшло, все валилося, тому що вона була у великому горі. І тут почався цей голод", – зауважив співрозмовник.

Жінка була сама не своя – від горя тверезий розум її покинув. В якийсь момент, щоб прогодувати своїх 3 синів, вона почала продавати усе, що мала – стодолу, землю, худобу. Врешті жінка продала й хату та пішла разом із дітьми у ліс неподалік села. Там вона вирила землянку, в якій вони й жили.

"Отак вони перебивалися. Щось в лісі збирали, щось у селі просили. Це було не життя – самі можете собі уявити. І дійшло до того, що в один день діти зранку прокинулись, а мама з лежанки встати не може. Вона вся розпухла", – згадує Юрій розповіді батька.

Хлопчики побігли в село до родичів. Вони розповіли, що з їхньою мамою сталося лихо. Жінку забрали з лісу, однак достеменно невідомо, що з нею далі трапилось. Адже тоді діти були маленькими, тож з ними ніхто не радився. Після цього родичі взяли хлопчиків до себе.

"Однак самі знаєте, така біда, голод... Немає, чим своїх дітей годувати, то чужим давали вже те, що лишалося. А лишалося майже нічого. Отаке життя було", – зауважив Зірченко.

Хлопчикам жилося не солодко: 6-річний Петро та 5-річний Володимир важко працювали. Їх змушували носити воду та ходити у ліс по дрова.

"Ну, і вони вдвох, то вже, мабуть, 1933 рік був, вирішили втекти зі свого села від тих родичів. Вони чули від людей, що десь там, де сонце сідає, на заході, голоду нема", – додав чоловік.

Так, маленькі Петро та Володимир зібрались у далеку дорогу, тікаючи від голодної смерті.

Маленькі братики втекли від голоду / Фото Державної архівної служби України

Втеча від голоду в 6-річному віці

Хлопчики вирішили піти на захід. Свого найменшого братика Миколку залишили в родичів, адже тоді йому було лише 2 рочки.

"Вони залишили його у селі, в родини. Потім доля Миколки була теж дуже тяжкою. Він погано закінчив, бо ріс без батьків – у дитячому будинку", – розповів співрозмовник.

Одного дня брати покинули село. Вони йшли від села до села, від хати до хати. Діти просили їжу в людей, інколи їм вдавалося поцупити щось з городу. Подекуди під'їжджали трохи на товарних потягах. Однієї ночі брати ночували у скирті сіна й побачили, як село, що було неподалік, горить. Чоловік, який проходив повз, розповів: нещодавно спалили польське село та його жителі вирішили помститися українцям.

"Села ворогували. Були села польські, були українські. То вони (діти – 24 канал) вже були на Поліссі, у Житомирській чи Рівненській області. От десь на тій межі. Були вже передвоєнні часи. Окупаційна влада, вочевидь, під'юджувала, сприяла цьому. Їм треба було, щоб місцеві не до влади мали претензії, а між собою ворогували. Таке було життя", – пригадує Зірченко.

Хлопчики дійшли аж до Рівного. Їжу вони ходили просити до людей. Ті, зі свого боку, щоразу питали, де їхні батьки. Братики розповідали свою історію, і за якийсь час дітей вирішили забрати до себе 2 родини. Петро потрапив до чоловіка, який мав господарство. Хлопчик допомагав йому, як міг. Володимира забрала інша родина. За словами Юрія Зірченка, у тих людей, мабуть, не було власних дітей, тож вони навіть не змушували хлопця працювати. Ставились, як до рідного.

Тато розповідав, що працював у того господаря з ранку до вечора. Там порав господарство, переганяв конячку. Але добре до нього ставилися, їсти давали, опікувалися. Він господарю теж був майже, як рідний,
– згадує чоловік.

Роки минали. Розпочалась Друга світова війна. Спершу фронт пішов на схід, потім – на захід. Якийсь час Рівне перебувало в німецькій окупації. Петро вже виріс. Хлопець був дуже здібним — він умів читати, мав надзвичайну пам'ять і навіть вивчив німецьку мову.

"У час німецької окупації в Рівному й преса була, і вивіски німецькі, і мовою німецькою спілкувалися. Він так цю мову освоїв, що міг нею спілкуватися. Письмово навряд чи, але розмовляти міг, на слух сприймав", – додав Зірченко.

Коли фронт пішов на захід і вже почали наступати радянські війська, Петро вийшов на вулицю побавитися з друзями. Там він почув, що десь у лісах є партизани.

"За болотами були глухі хутори, куди не ступала нога ні радянського, ні німецького чобота. Там бездоріжжя було. І на тих хуторах були партизани. Я так розумію, це були перші загони УПА", – зазначив співрозмовник.

Петро вирішив знайти партизанів та вступити до їхніх лав. Хлопець попросив свого господаря його відпустити, і той тримати не став, адже, вочевидь, й сам був патріотично налаштованим.

Юрій Зірченко на руках у своєї мами в таборі ГУЛАГу / Фото Юрія Зірченка

Пошуки партизанів і перший арешт

Петро почав шукати, де саме розташувалися загони УПА. Він ходив та розпитував людей, проте вони не поспішали відповідати, адже боялись, що його хтось підіслав. Зрештою, хлопець якось вивідав цю інформацію та вирушив на пошуки повстанців. Він зайшов глибоко у ліс, минаючи болота й хащі. Так юнак і дійшов до хутора, в якому жили партизани. Там підлітка перехопив дозорець і запитав, куди він йде. Петро відповів, що хоче побачити командира.

То десь така хатина була старенька на березі озера. Кілька хат, видно. Там сотенний сидів, прочищав дуло зброї шомполом. "Ти хто такий, хто тебе прислав сюди й чого ти прийшов?" – розпитував його. Батько відповів: "Я хочу з партизанами бути, воювати",
– додав Зірченко.

Тоді сотенний розпитав Петра про його життя та батьків. Юнак розповів, що він лишився сиротою й, втікаючи від Голодомору, опинився в Рівному. Зрештою, Петрові дозволили залишитись.

"Йому давали випробувальні роботи по господарству – коня нагодувати, воду принести. А потім почали якісь завдання давати, бо побачили, що хлопець – нормальний", – зазначив співрозмовник.

Через якийсь час Петрові доручили відвезти брошури та листівки. До потрібного населеного пункту він добирався потягом, який дорогою зупинився на станції "Дубно". Там і сталася облава НКВС. Озброєні агенти відкрили наплічник юнака й побачили у ньому антирадянські листівки. Хлопця одразу ж помістили у камеру попереднього тримання.

"У Дубно там є замок і, кажуть, що там тюрма і була. І та камера КПЗ. Батько ще тоді неповнолітнім був, це була весна 1944 року. У той час звільнили Рівне. Йому було десь вже 16 років. Але він був дуже замореним, оскільки пережив голод. Був на вигляд набагато старшим за свої 16", – розповів чоловік.

У камері хлопець зустрів сивого діда. Ув'язнені розповідали йому, кого за що затримали, – хтось вкрав щось, хтось десь побився. Дійшла черга й до Петра. Юнак розповів, що віз антирадянські брошури. Дідусь як найдосвідченіший почав усім пророкувати покарання. Когось, за його словами, мали скерувати на виправні роботи, комусь – дати кілька років в'язниці. Петрові чоловік сказав, що на нього чекає розстріл, адже окрім брошур, у хлопця знайшли ще й зброю.

Щоб врятувати юнака, ув'язнені розіграли справжню виставу. Їх щодня виводили на прогулянку у внутрішній двір. З одного боку був високий мур, зовнішня стіна. Дідусь поговорив з довіреними хлопцями, й ті зімітували в протилежному куті бійку. Уся охорона кинулася туди вгамовувати порушників. Водночас у іншому куті двору в'язні залізли одне на одного, зробивши щось схоже на піраміду. Петро роззувся, видряпався по них на мур і зіскочив на протилежний бік.

"А там імпровізований базарчик був. Жінки з села приносили сметану, молоко, яйця. І він впав на якісь лавки чи столики розкладені. Воно все попереверталося. Вони перелякалися: "Чортяка з неба впав", – згадує Юрій розповідь батька.

Так Петрові вдалося уникнути розстрілу. Юнак побіг геть: спочатку через ринок, а потім – городами до лісу. Поки наглядачі помітили, що хлопця немає, він вже був далеко.

Петро Зірченко після звільнення з табору, 1956 рік / Фото Юрія Зірченка

Замість розстрілу – 8 років таборів

Після втечі Петро повернувся до партизанського загону. Там йому сказали йти додому, до господаря, адже це місце вже вичислили й повстанці перебазовуються, щоб усіх не схопили. Юнакові дали в дорогу продукти та одяг. Однак, він вирішив не повертатись у Рівне, позаяк мав мрію втекти на захід.

"І знову почав добиратися товарняками від села до села, від станції до станції. Він доїхав аж до Закарпаття. Влаштувався там на роботу у Львівську залізницю, яка охоплювала кілька областей. Його взяли табельником на будівництві, бо він умів читати та писати", – розповів Зірченко.

Там, в Ужгороді, Петро фіксував вихід на роботи та робив звіти. Робочий день тривав 9 – 10 годин. У вихідний гуляв містом і зрозумів, що за кілька кілометрів – Словаччина.

"В один службовий день він не пішов на роботу та перейшов кордон. Приглядів, де є менше охорони, немає заставин, ліс, гори. Але в Словаччині теж треба було і їсти, і переночувати, тож тато недалеко від кордону зайшов у якесь село", – додав чоловік.

Петро там попросився до якогось господаря. Однак про чужинця донесли поліцаю. Тоді до села прийшли прикордонники й схопили хлопця. Петра судили на військовому трибуналі Львівської залізниці.

"У нього в робочому столі була брошура про Степана Бандеру, "Кобзар" Шевченка та якась історична книжечка чи Грушевського, чи Аркаса. Ну, і перейшов кордон – того було достатньо. На нього чекала "вишка", тобто розстріл. Перехід кордону тоді прирівнювався до "ізмєни родінє", – зауважив співрозмовник.

Однак, Петрові пощастило. Хтось підказав хлопцеві, щоб він сказав, що йому менше років. Тоді юнак вже був повнолітнім, однак у нього не було документів. Під час трибуналу Петро розповів, що йому – 16.

"Що він сказав, те й написали. Сирота, родини немає, жив десь там на будові, в якійсь коморі. То й назвався неповнолітнім. Він сказав, що 1929 року народження. І так записали. Навіть у паспорті було написано потім, що він – із 1929 року", – додав Зірченко.

Трибунал вирішив відправити Петра на 8 років до Сибіру. Він відбував покарання у Кемеровській області, у Сталінську (тепер Новокузнецьк). Там також опинилась мати Юрія Зірченка.

Софія Зірченко після після повернення із Сибіру, 1956 рік / Фото Юрія Зірченка

За що ув'язнили маму

Матір Юрія Зірченка Софія була родом із Дрогобицького району, села Уличне. Дівчина мала здібності до навчання, тож батьки відправили її вчитися у Дрогобицьке педучилище. Вона його успішно закінчила та в 1946 році працювала вчителькою початкових класів у сусідньому Доброгостові.

У родині було 5 дітей. Батько отримав у спадок чимале господарство свого тата. Вони мали хату, поле, гайок, водяний млин на річці, стодолу, стайню з кіньми, багато худоби та птиці. У 1939 році радянська влада майже все забрала у колгосп. Родині лишили лише хату, грядки та одну корову. Рідний брат Софії Славко пішов в УПА.

"І мамі завдання давали. Щось передати – продукти від свого тата, діда мого. І в один прекрасний день у 1946 році були вибори. Чи то листопад, чи грудень. Хлопці з лісу принесли мамі антирадянські листівки й дали завдання розклеїти їх по селу. Щоб люди не пішли на вибори. Мама це зробила", – розповів Зірченко.

Під час облави НКВС агенти піймали Софіїну подругу. Мама Юрія Зірченка намагалася не ходити на вулицю, щоб не потрапляти на очі. Своєю чергою, її подруга не клеїла жодних антирадянських листівок, тому не боялася виходити з дому.

Били її, катували, а найгірше – пообіцяли, якщо не признається, відправити всю її родину в Сибір. Десь щось вони відчували. Може, хтось сказав, що вона повинна щось знати. Коліжанка сильно перелякалася та зізналася, що то моя мама ті листівки розклеїла,
– згадує Юрій розповідь матері.

Після цього Софію також схопили. Дівчину всіляко катували, затискали пальці у двері тощо. Спочатку її відвезли у Самбір. Вже була зима, Софія перебувала у мокрому підвалі. Час від часу її водили на допити. Потім у Дрогобичі відбувся суд. Дівчину відправили в табір у Кемеровську область.

"Мама розказувала, що її привезли спочатку в тайгу. Снігу по пояс, взуття дали 43 розміру – чи то валянки, чи то що. Зима, мороз 45 градусів. Мамі тоді десь 19 років було. І отаким дівчатам дали дворучну пилу та сказали: "Пиляйте, кедри великі валіть, потім будете бараки будувати й там жити", – додав чоловік.

Якщо ув'язнені щось робили неправильно чи не виконували норму, їм вкорочували пайок навіть тієї жахливої їжі, якою їх годували.

Батьки Юрія Зірченка / Фото Юрія Зірченка

Кохання у таборі на Сибірі й порятунок сина

Минув час. Ув'язнені побудували чоловічі й жіночі бараки, зону. Деякі роботи, на які їх відправляли, збігалися: чоловіки тягали та розкладали колоди, а жінки обрубали гілки чи готували їжу. Так Петро та Софія і познайомилися. Вільного часу в них майже не було. Часом пара бачилася на хорі, який організували, щоб трохи підтримувати дух ув'язнених.

"Щоб люди на себе руки не накладали, бо і такі там випадки були. На хорі вони й зустрічалися. Вільного часу було мало. Їх там виховували. Радянська пропаганда працює навіть в зоні. Вони ж повинні "патріотами" після того вийти", – зазначив Зірченко.

У 1950 році Юрій з'явився на світ. В той час його батьки вже 4 роки відбували ув'язнення. У частині жіночого бараку зробили щось на кшталт ясел. Там перебували 15 – 20 діток. Софія ходила на роботи, а її син був у тих яслах.

"Коли дітям виповнювалося 2 роки, їх відправляли в дитячі будинки. Ба більшев будь-який кінець Радянського союзу. І ще так бувало, що потім їм дорогою чи в тих дитячих будинках змінювали прізвища. А що там дитина у 2 роки, вона ще нічого не знає", – додав співрозмовник.

"Випускники ясел перед відправленням у дитбудинки по всій імперії Зла" / Фото Юрія Зірченка

У зоні Софія познайомилася з Ганною Чабан. Її засудили до 5 років таборів через релігійні переконання. Під час робіт дівчина дуже травмувалась – на неї впали колоди зі штабеля. Ганна ледь вижила та вже не могла працювати на лісоповалі в тайзі. Тоді її перевели доглядати за дітьми у яслах.

Ганну звільняли у 1952-му. Софія попросила знайому врятувати Юрія та відвезти його у Львів. Жінка хвилювалася за сина, адже умови в яслах були поганими – дітки хворіли й подекуди помирали. До того ж Юрієві вже виповнювалося 2 роки, а це означало, що його можуть скоро забрати до дитячого будинку.

"Мама попросила адміністрацію, щоб Ганна привезла мене до Львова. Бабця моя тоді жила Трускавці. Вона приїхала б туди, щоб забрати мене", – згадує чоловік.

Так і сталося. Окрім Юрія, Ганна врятувала з табору ще кількох дітей. Софія повернулася з ув'язнення додому наступного року.

Пам'ятаю, що то була зима, холодно. Мама приїхала в зимовому одязі, закутана в хустці. Єдине, що дитині запам'ятається: вона привезла величезний кульок карамельок, такі подушечки, примітивні, посипані цукром, то я ними ласував. Я ще на свій той 3-літній вік і не бачив стільки,
– розповів співрозмовник.

Батько повернувся в 1954 році. Сім'я хотіла облаштуватися у Трускавці, де жила родина Софії.

"Ні тата, ні маму не прописували в Трускавці, бо вони були політв'язнями. "Нєблагонадьожниє", їх не можна було. Тоді тато розшукав собі роботу в Бориславі", – додав Зірченко.

Петро працював лісником у Карпатах. Перший час уся родина жила в підгір'ї на краю Борислава. Потім чоловік кілька разів змінював роботу. Коли Юрій пішов до школи, він разом із татом поїхав на його батьківщину, де лишилася частина родини. Ніхто Петра вже не впізнав — багато часу минуло відтоді, як він пішов з села малою дитиною. Однак, коли він назвався, родичі прийняли чоловіка добре.

Наприкінці життя Петро осліп, тож Юрій забрав батька до Львова. Він помер у 2010 році. Чоловіка поховали на 42 полі Личаківського цвинтаря, де з дозволу міськради ховають політв'язнів.

Петро Зірченко (справа) під час роботи лісником / Фото Юрія Зірченка

Довгі пошуки рятівниці

Юрій шукав свою рятівницю Ганну Чабан з 90-х років. Він знайшов її лише через 30 років. Однак жінки вже не було в живих — вона померла ще в 1986-му.

"Я нічого раніше про неї не знав. Знав лише, як звати. Тато добре запам'ятав, а мама навіть прізвища не пам'ятала чітко – називала її Щерба, а не Чабан. Я писав і в СБУ, і в Чернівецьку область, і в МВС, і в Меморіал. Куди лише не звертався. І всі казали, що замало даних, не можуть розшукати", – зазначив Зірченко.

У січні 2020 року Юрій ще раз написав в СБУ Чернівецької області. Він заповнив форму на сайті служби й вже через годину отримав дзвінок. До чоловіка зателефонувала речниця Управління СБУ Чернівецької області Леся Федоренко. Вона звернула увагу на його повідомлення та попросила розповісти усю історію.

"Почала розпитувати за тата, маму. Ми десь годину балакали. То було 5 січня 2020 року. І вона каже: "Я – зараз у відпустці, а от 20-го виходжу на роботу та піду в архів – спробую вам пошукати документи", – додав співрозмовник.

Врешті речниця зателефонувала знову. Вона розповіла, що знайшла в архіві подібні документи. У них мовилося про жінку, яку в 1952 році звільнили з табору у Сталінську. Вона була 1925 року народження та жила у селі Новоселиця, Чернівецької області.

Леся Федоренко зателефонувала до голови сільради, однак він був на фронті, на Донбасі. Потім речниця все ж довідалася, що дійсно така жінка була. У родині всі її любили за надзвичайну доброту та кликали "наша Ганя".

"До телефону підійшла дружина її двоюрідного онука Галя. І я вже з нею побалакав. Ганна дійсно була в 1947 році судженою на 5 років за релігійні переконання. Тож, вона в 1952 році мала повертатися, і все збігається", – зауважив чоловік.

Галина зазначила, що Ганна часто згадувала Юрія. Розповідала, що привезла з табору у Львів маленького хлопчика. Жінка так і не вийшла заміж, тож не мала власних дітей. За словами Ганни, усе життя вона служила Богу та людям.

У 1975 році жінка навіть намагалась розшукати Юрія, щоб його всиновити. Галина була родом із Турки й збиралася провідати свою родину. Ганна попросилася також поїхати, щоб дорогою завітати до Трускавця, аби розшукати "свого Юрчика".

"Вона мене розшукувала. Але моє прізвище Зірченко, а вони, певно, по маминому прізвищу шукали, а мама була Терлецька", – розповів співрозмовник.

Ганна навіть звернулася у міліцію. Звичайно, правоохоронці не змогли знайти Юрія. У той час він вже завершив університет і поїхав на роботу в Якутію.

Ганна Чабан / Фото Юрія Зірченка

Складнощі життя сина політв'язнів

Після школи Юрій Зірченко вступив на геологічний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка. Через те, що він був сином політв'язнів, у хлопця виникало багато труднощів. Коли Юрій навчався на 3 курсі, під час виробничої практики він повинен був отримати допуск до секретних документів. Його давав 1 відділ університету – КДБ.

Через те, що батьки – політв'язні, мені одному не дали допуску з цілого курсу (приблизно з 80 студентів геологічного факультету). Ми стояли в черзі в головному корпусі. Там десь, де журналістський факультет, був той перший відділ. Всі заходять, отримують, розписуються. Я зайшов, на мене всі визвірилися. Був там полковник, який мене вигнав,
– згадує співрозмовник.

Юрій дуже засмутився, адже не розумів, як йому після завершення університету працювати без того допуску. Однак пізніше хлопця трохи заспокоїли, сказавши, що він поїде на практику на Забайкалля разом із іншими студентами. Вони брали звіти на свій допуск, а Юрій біля них робив виписки у курсову.

Після завершення університету у 1973 році хлопець 2 роки відслужив офіцером на військовій кафедрі. У 1975 році він разом із однокурсником Михайлом поїхав працювати геологом в Якутію. Спочатку вони хотіли влаштуватись на Забайкаллі, у місті Чита. Приїхали хлопці влітку, однак головний геолог в управлінні сказав, що наразі у штат не наймають і треба чекати до осені.

Тоді Юрій і Михайло вирішили трохи відпочити й сплавитись на плоті рікою Вітім. Поїхали на автобусі до Романовки, відійшли від неї кілометрів 10 і встали табором у тайзі. Хлопці мали із собою все необхідне – намет, спальні мішки, рушниці, крупи. Зрештою вони побудували пліт і пропливли на ньому 500 кілометрів. Вночі робили привали.

"От вдень пливемо, ввечері привалом станемо, готуємо собі вечерю. Підстелимо гілляк, намет поставимо. От і так цілий місяць провели. Далеко в тайзі, там – ні живої душі, нічого, лише дикі звірі. Там собі полювали й рибу ловили", – розповів Зірченко.

Юрій Зірченко біля мисливської хатинки на березі Вітіма / Фото Юрія Зірченка

Через місяць хлопці дісталися бази, де жили люди, які будували Байкало-Амурську магістраль. Звідти до Чити летів кукурузник АН-2. Юрій і Михайло попросилися за пляшку горілки їх підкинути, і пілот погодився.

З Чити хлопці доїхали до Якутська. Там вони рушили до Територіального геологічного управління. Юрія та Михайла з радістю прийняли на роботу. Їх відправили у Верхоянську геологічну експедицію. Вона розташовувалася в далекому Заполяр'ї. Разом із офіційним рекомендаційним листом вони прилетіли у Батогай, районний центр Верхоянського району.

"Там нас почали оформляти. Місяць ми пробули, бо вони запити робили в спецслужби, органи КДБ, щоб оформити нам допуски. Ну, я не сподівався. Думав, як не дадуть допуску, то тут лишуся, буду промивальником, вибухівником чи ще яким спеціалістом. Але через місяць, на моє здивування, мені там його дали", – згадує чоловік.

Юрій разом із Михайлом поїхав у Полярну геологорозвідувальну партію, в селище Усть-Куйга.

"Я там 3 роки пропрацював. Михайло не витримав. Він був десь півтора року, бо в нього почалась ностальгія. Там була полярна ніч – вночі темно, вдень темно, мороз сягав до 70 градусів. Літом полярний день – сонце і вночі, і вдень світить. Але скільки там того літа, місяць – два. Потім знову морози, холоди, хуртовини. Три полярні зими я перезимував у Заполяр'ї", – додав Зірченко.

Після повернення до Львова в 1979 році Юрій зайшов на свій рідний факультет. Там йому запропонували посаду молодшого наукового співробітника. Пропрацювавши в університеті 5 років, він випадково під час дружньої бесіди з колегами сказав: "Хлопці, жодна імперія не проіснувала вічно та ця не проіснує. Прийде час, і вона згине". Один зі співрозмовників одразу розповів про це у 1 відділ КДБ. Юрія змусили написати заяву на звільнення.

Вони одразу, видно, глянули моє досьє, побачили що то "неблагонадьожна" людина, і все. Там вже почали мене переслідувати, викликали у партком і КДБ. А в мене вже були підготовлені матеріали, я опублікував статті, всі кандидатські поздавав, готував дисертацію до захисту. Але вигнали й все зникло,
– додав чоловік.

Після цього Юрій змінив кілька посад. Він працював у міськраді, був депутатом обласної ради 6 скликання, заступником генерального директора заводу "Сільмаш", начальником ЖЕКу тощо.

Чоловік підсумував, що у радянські часи його переслідували переважно через політичний статус. Однак після розпаду СРСР усе це неофіційно тривало за інерцією, адже на керівних посадах залишилися ті самі кадри, там продовжували працювати українофоби.

Важливо! Юрій Зірченко долучився до створення надзвичайного проєкту "Втрачене дитинство". Він – присвячений історіям людей, яких у повоєнний час радянська влада дітьми вивезла у Сибір. Відкриття виставки відбулося 29 жовтня біля входу в музей "Територія терору", що на проспекті В'ячеслава Чорновола, 45г.

Юрій Зірченко біля пам'ятника Степану Бандері у Львові / Фото Юрія Зірченка


 

#Голодомор  #УПА 

Читайте також

К сожалению, браузер, которым вы пользуетесь, морально устарел,
и не может нормально отображать сайт.

Пожалуйста, скачайте любой из следующих браузеров: