Газета «Вісті Рівненщини» +380678370541 +380675894919 +380362695137

В іноземного фермера виб’ють землю з-під ніг?

У випадку ухвалення законопроекту про ринок землі у тому варіанті, який нині підтримав профільний комітет Верховної Ради, статися це може і в прямому, і в переносному значеннях. Піднявши на прапор гасло проти продажу землі іноземцям, яке дуже приємне для вух електорату, політики, схоже, не надто вникають в українські реалії або ж просто політичні бонуси став­лять вище інтересів держави. Тим часом у гонитві за ефемерним інвестором, а саме це влада називає одним із аргументів на користь відкриття  ринку землі, можна дуже швидко втратити реальних, які нині господарюють в Україні. Кілька днів тому, зрозумівши свої невтішні перспективи, іноземні фермери, в тому числі з Рівненщини, відкрито забили на сполох.

Вони написали відкритого листа Президенту, Прем’єру, Голові Верховної Ради із закликом не схвалювати заборону на продаж сільськогосподарських земель іноземцям. Під зверненням підписалося 25 сільгоспвиробників, у тому числі Александер Волтерс та Елізабет Шеба, котрі обробляють землі на Рівненщині. У листі, зокрема, йдеться, що запропонована у законопроекті про ринок землі норма, якою іноземцям або компаніям, серед власників та засновників яких є іноземці, забороняється купувати землю сільгосппризначення, суперечить Конституції України та є дискримінаційною.


Варто одразу зазначити, що мова йде не про гігантські іноземні агрокорпорації, котрі можуть зайти в Україну, а про невеликі чи середні фермерські господарства, що вже не один рік працюють у нас. Саме така норма була прописана у першій редакції відповідного законопроекту – нею дозволялося купувати українську землю іноземним інвесторам, котрі орендують землі в Україні більше трьох років.


«Вважаємо, що такі обмеження призведуть до нерівних умов діяльності суб’єктів господарювання на одному товарному ринку і, як наслідок, обмеження конкуренції на цьому ринку, негативних наслідків для наших ринкових позицій. Таким чином, окремі суб’єкти господарювання (в даному випадку юридичні особи України, засновані громадянами України) здобудуть переваги над іншими суб’єктами господарювання (юридичні особи України, засновані іноземцями) не завдяки власним досягненням, а внаслідок дії зовнішніх ринкових факторів, одним з яких є вплив державних органів», – підкреслюється у листі.


Аби не ввести в оману читача, варто одразу зазначити, що чимало  іноземних фермерів, котрі дійсно на совість господарюють в Україні, взагалі  проти відкриття ринку землі або ставляться до цього з осторогою. Відстоювати ж своє право на її прид­бання їх нині змушує вперте бажання влади таки відкрити ринок землі та невідворотність цього процесу, яка вже стала очевидною.


Тим часом своєю успішною діяльністю іноземні фермери спростовують дві основні тези, які прихильники продажу головного багатства держави, тобто та ж влада, нав’язують суспільству – мовляв, інвестору невигідно працювати на умовах оренди, а люди потерпають від того, що не можуть продати свої паї. Приклад Александера Волтерса, котрий ще з 2008 року господарює на Рівненщині (обробляє землі переважно у Здолбунівському районі) доводить протилежне. Молодий німець (до слова, із профільною аграрною освітою) почав працювати у нас, орендуючи заледве сто гектарів землі, на яких до того майже ліс ріс. При цьому довів людям, що дійсно дбає про довірені йому паї і про їхніх власників. Належна сівозміна, хороша орендна плата, а на додачу – допомога у всіх соціальних питаннях на селі. І дороги розчищає взимку від снігу, і дитячим садочкам, школам, будинкам культури допомагає, і свято села організовує. Місцеві жителі знають, що можуть звернутися до нього й у своїх життєвих проблемах – відмови не буде. Тобто те, що їхні паї обробляє такий добросовісний власник, людей абсолютно влаштовує. Не приховує й Александер, що господарство, хоч і не скупиться на соціальні бонуси для людей, цілком успішне, і його влаштовує робота на умовах оренди.


Коли спілкуєшся з ним, вперто не полишає думка: хоч він і німець за національністю, нині, напевно, є більше українцем і патріотом нашої землі, ніж багато хто з наших громадян, а особливо тих, хто б’є себе в груди і під патріотичними гаслами хоче продати українську землю невідомо кому. Александер і за дружину собі взяв місцеву українську дівчину, і дім побудував у селі Озерко на Здолбунівщині, і доньку тут ростить, а ще – він прекрасно володіє українською мовою і висловлює у земельному питанні справді проукраїнську позицію. Він, як уже мовилося, із осторогою ставиться до  відкриття ринку землі (свого часу наголошував про це в інтерв’ю «Вістям Рівненщини»), а нині відстоює своє право на її придбання просто через безвихідь, у якій може опинитися після ухвалення відповідного законопроекту.


У багатьох колег Александера схожа історія:
«Основою для наших господарств є орендовані землі. Якщо ринок землі відкриється, то поля будуть купувати інші, можливо, конкуруючі господарства. І ми частково або повністю втратимо засоби для існування. Усі ми роками розбудовували свої господарства та вклали в них сотні тисяч чи мільйонів євро. Створили багато робочих місць і в більшості випадків ми були єдиними роботодавцями в селі. Багато полів довелося рекультивувати і навіть викорчовувати кущі та дерева. Плоди цієї праці потім пожинатимуть інші»,
– йдеться у зверненні.


Іноземні інвестори зробили вагомий внесок у перехід на ноу-хау та розвиток сільського господарства України. А саме успішні інвестори, твердять підписанти листа, завжди є аргументом для залучення нових інвесторів, котрі вкладатимуть гроші в країну. Таке обмеження інтересів, на їхню думку, буде поганим сигналом для потенційних інвесторів, і не лише в сільському господарстві, та дискредитує Україну як об’єкт інвестування.


«Нових інвесторів навряд чи можна буде очікувати, адже вони будуть побоюватися, що не зможуть гарантувати собі землю в довгострокове користування, оскільки у них не буде шансів придбати її, якщо земля буде виставлена на продаж. Господарства ж, які вже є в країні, значно обмежать свої інвестиції, бо будуть змушені боятися, що втратять свою землю», – пишуть аграрії.


Крім цього, фермери проти обмеження продажу землі іноземцям у прикордонній зоні, цю норму вони теж трактують як «дискримінацію». Натомість вони підтримали ідею, яка була у відповідному законопроекті раніше, – щодо поступового переходу на ринок землі та надання дозволу іноземцям, які вже протягом трьох років працюють в Україні, її купувати.
Тим часом очевидно, що дискримінація іноземних фермерів, котрі роками працюють на українській землі, – це лише один із негативних аспектів від впровадження ринку землі у тому варіанті законопроекту, який ось-ось може бути ухвалений. У критичній ситуації, найімовірніше, опиняться й українські аграрії із малими і середніми статками. Вони й так, не отримуючи належної підтримки від держави і дешевих кредитних ресурсів, заледве виживають і обмежені у можливості розвиватися, а звичайні громадяни – й поготів. За що ж вони придбають землю? Питання риторичне. Навіть з огляду на прогнозовану низьку ціну головного українського багатства, вони неконкурентні у своїй купівельній спроможності із великими агрохолдингами. І те, що вони вітчизняні, переконана, аж ніяк не завжди означає, що вони апріорі проукраїнські.


Ще один аспект – екологічний. Вже нині ЗМІ регулярно рясніють статтями про те, як то в одній частині Рівненщини (і України загалом), то в іншій – селяни потерпають від того, що сільгосппідприємства зловживають застосуванням отрутохімікатів під час обробітку полів. Пожовклі посеред літа садки, мертві вулики, хворі люди… І ніхто не може дати раду цьому, бо відповідні контролюючі органи або корумповані, або безсилі й неспроможні це зробити через законодавчі прогалини. Єдиний стримуючий фактор – земля знаходиться в оренді, і люди можуть розірвати відповідний договір із недобросовісним підприємством. А що буде, коли воно стане її повноправним власником?..


Подібна ситуація і щодо соціальної підтримки села. Прикладів відповідального ставлення до громади нині можна знайти чимало і з боку іноземних господарників, і з боку вітчизняних – причому різного масштабу. Хто просто з любові до української землі і людей це робить, а хто розумно дбає про свою репутацію та здобуває прихильність у людей, аби довіряли свої паї. У будь-якому випадку результат позитивний. Коли ж земля буде у приватній власності, ця мотивація просто зникне. Аграрні підприємства здебільшого робитимуть із нею все, що забажають, зовсім не озираючись на людей. І питання створення робочих місць, яке влада декларує як позитив від відкриття ринку землі, – теж дуже спірне. Бо великі агрокорпорації обробляють землю з допомогою надсучасної техніки і мінімуму людської праці. Не можна при цьому не згадати й новації, які лобіюються у трудовому законодавстві – днями прозвучало, що роботодавець тепер не буде зобов’язаний платити працівникам не менше  встановленого державою мінімального розміру зарплатні, а все це у кожному конкретному випадку регулюватиметься трудовим договором. То виходить, що пафосні заяви про рабів на своїй (але тоді вже чужій) землі не такі  далекі від реальності? Ті ж, хто схоче продати свою землю (через скруту, безгосподарність або ж, що не виключено, примус) завжди знайдуться. Головне гасло лобістів відкриття ринку землі про обмеження права громадян розпоряджатися своєю власністю у підсумку взагалі позбавить права на землю їхніх дітей і онуків…


Висновок напрошується один – не поспішати, наступаючи на горло здоровому глузду і думці власного народу! Адже, без перебільшення, від того шляху, яким Україна піде в земельному питанні, залежить її доля. Ми або втратимо своє головне багатство, попутно ще й вибивши землю з-під ніг в іноземних та вітчизняних фермерів, або дійсно інвестуємо в майбутнє. У протилежному випадку (при суцільному зубожінні населення та недієвості законів і недієздатності органів, котрі мають стежити за їх дотриманням) із земельним ресурсом країни може статися те, що й із промисловим.

Александер Волтерс, керівник ТОВ «Агро-Консалт АВ»:
– Ми працюємо в Українї, зокрема на Рівненщині та Тернопільщині,  з 2008 року.  За ці роки досягли високого результату  щодо обробітку землі, вклали величезну суму коштів у придбання сучасної техніки, створення інфраструктури тощо.  Землі  до нашого приходу були вкрай занедбані.  І якщо тепер якийсь іноземний інвестор, скажімо, китайський,  виявить бажання купити велику кількість землі,  то для нас тут не залишиться місця, бо ми не зможемо конкурувати.  Я взагалі не розумію, для чого Верховна Рада України хоче дозволити юридичним особам скуповувати  землю у великих масштабах. 1000 гектарів – це цілком достатньо для стабільного розвитку фермерського господарства, щоб власник зміг  забезпечувати себе і найманих працівників. Ми, разом з орендованою землею на Тернопільщині, маємо нині чотири тисячі гектарів. Більше землі мені не треба, цього цілком достатньо.  Що має отримати Україна від продажу землі? Вона має отримати на селі господаря, а не агрохолдинг-мільйонник, техніка якого в селі з’являтиметься,  умовно кажучи, лише двічі на рік – коли треба посіяти і коли треба збирати. Ми інвестуємо в соціальні проекти на селі значні суми коштів, і так має бути, бо ми на цій землі працюємо, ми тут живемо. Майбутнє України якраз за невеликими фермерськими господарствами, а не за великими агрохолдингами.



Ми вважаємо, іноземним інвесторам, які вже кілька років працюють в Україні і не заплямували себе, потрібно дозволити і надалі орендувати землю з правом через певний час її викупу. Бо нині нам доведеться хитрувати,  оформляти куплену землю на когось. Ну, в мене дружина – українка, донька, але ж багато хто з німецьких фермерів немає родини в Україні. Що робити їм? Чого правом купувати землю наділені лише юридичні особи, а не фізичні?

Світлана Тубіна

 

Читайте також

К сожалению, браузер, которым вы пользуетесь, морально устарел,
и не может нормально отображать сайт.

Пожалуйста, скачайте любой из следующих браузеров: