Політика, авіація і читання книг – це його хобі. А в житті він успішний бізнесмен, який створив свій бізнес із нуля. Часто запальний, завжди має свою думку, безкомпромісний і ніким не керований. Таким є Олексій Кособуцький, ексдепутат Рівненської облради та ексголова бюджетної комісії, засновник успішного підприємства «Українська деревообробна компанія» та чинний депутат Костопільської міської ради. Чоловік із чіткою власною позицією, фаховий економіст та менеджер.
«У бізнесі мені вдалося вибудувати систему, яка не залежить від українських реалій»
– Пане Олексію, зараз не кращий час для розвитку бізнесу, частина Ваших колег нарікають на те, що отримують малі прибутки. А як ідуть справи у Вас?
– Ще до початку війни 90 відсотків мого бізнесу було орієнтовано на експорт. Роками у ньому я вибудовував систему, яка не залежить від українських реалій: як економічних, так і політичних. Як цього можна було досягнути? Якщо ми говоримо про те, що працюємо на світових ринках, виходимо на стабільну реалізацію продукції, то мені треба було отримати незалежність від цінових коливань на ринку сировини. Цю проблему вирішив у той спосіб, що купую сировину на кілька відсотків дорожче від її ринкової вартості. Але для того, щоб фінансово дозволити собі це, треба і продукцію продавати з певною рентабельністю. Фактично упродовж попередніх 10-15 років я поступово виходив на такий продукт. Це – тришаровий меблевий щит із дуба: зверху – пластинка 4 мм, всередині – дубовий щит і знизу – пластинка товщиною 4 мм, разом його товщина складає 20 міліметрів. Його виготовлення технологічно є досить складним, адже це глибока переробка деревини. За рахунок того, що ми від круглого лісу до дубового щита виготовляємо все в межах одного виробництва, з’являється рентабельність, яка дозволяє мені спокійно купувати ліс за ціною, що трошки вища від ринкової. Це перший момент. Другий – це те, що ми маємо стабільних покупців, які купують завжди за валюту. Оскільки це експорт, продукт завжди ліквідний, завжди користується попитом. Ціна може трошки коливатися, однак попит є завжди. Наголошу ще раз – це тришаровий меблевий щит європейської якості. Я не маю наразі конкурентів у радіусі 200 кілометрів. І третій фактор – зі введенням санкцій проти російських та білоруських виробників, які були основними постачальниками схожих продуктів на європейський ринок, ланцюжки постачань втратилися, відповідно, продукція деревообробної галузі України отримала більший попит у Європі. На початках дуже відчувалося, що там справді не вистачає такої продукції, до нас телефонували клієнти, пропонували будь-які гроші наперед, мовляв, тільки робіть нам це і це. А вже починаючи з літа минулого року, ми відчули, що в Європу постачають аналогічну продукції в обхід санкцій. Однак для вітчизняних деревообробників економічні санкції проти росії і білорусі – лише на користь. Ціни в Європі зросли, з’явився дефіцит продуктів деревообробки. Усі умови для деревообробної галузі нині сприятливі. Особливо для тих, хто хоче і вміє працювати.
Як я вже розповів, основний наш продукт – це меблевий щит, класичний і тришаровий. Зараз ми будуємо виробництво, де виготовлятиметься підлога з дуба, двошарова і тришарова. Напрацьовуємо маркетингову стратегію, брендуємо і готуємося до виходу на український та експортні ринки з продуктом, який називається «Підлога з натуральної сировини – дуба». У другій половині цього року матимемо свою лінійку і будемо вже помітні на ринку. Це другий продукт глибокої переробки. І третій – стільниці і столи. Також напрацьовуємо готовий продукт і будемо виходити з ним до споживача. Якщо підлога і столи матимуть попит, то це буде кінцевий продукт. Нам залишиться продавати укладання цієї підлоги. Це буде наступний крок. Тоді ми заберемо всю додаткову вартість – купив кругляк, а продав укладання готової натуральної підлоги.
Костопіль не втратив шанс стати кращим містом в Україні
– Два роки тому Ви прогнозували, що Костопіль за певний час стане найкращим містом в Україні. Що пішло не так?
– Так, справді я це говорив. І якщо Ви маєте на увазі те, що зараз я відійшов від управління містом, то мушу підкреслити, що у перший рік ми зробили сімдесят відсотків із того, що запланували: зокрема, оптимізували освіту, почали займатися упорядкуванням медичної мережі – у первинній її ланці майже завершили цю роботу, у вторинній тільки приступили до оптимізації. Також зробили ефективною систему ЖКГ, у минулому залишилися старі будинкоуправління, ліквідували зайве комунальне підприємство. В місті їздять сучасні муніципальні автобуси, запрацювала система електронного квитка. Ефективно працюють майже всі системи життєдіяльності міста. За рахунок цього вивільнили значний фінансовий ресурс. У нас бюджет профіцитний. Костопільська громада має гроші на розвиток, і це надзвичайно важливо.
Але так сталося, що ми не змогли вжитися з 75-річним мером. У нас різні світогляди і різне бачення розвитку громади. Я і наша фракція були вимушені піти в опозицію, де ми продовжили нашу боротьбу з ним. І наслідком цієї боротьби стало те, що мер пішов із посади за власним бажанням. Чоловік шість термінів пропрацював міським головою. Він звик до того, що будь-які проблеми можна вирішити. Технологія їх вирішення була дуже проста – нікому ніколи не казати «ні», всім обіцяти вирішення, але не обов’язково цієї обіцянки дотримуватися. Можливо, вперше у житті на шостому терміні він уперся у ситуацію, коли є принципова позиція, чітка вимога, і ніяк не зміг домовитися з нами. Ми створили ситуацію, в якій міський голова не зміг керувати громадою. Наслідком цього всього стало його рішення, що краще зараз піти з посади за власним бажанням…
Слоган, що Костопіль – найкраще місто України – це гарне й актуальне гасло для нашого майбутнього і нашого розвитку. Сьогодні Костопіль має величезний шанс для поступу вперед. Двадцять п’ять років працювала одна система управління містом. Нині це зламано, ця сторінка перегорнута, тож можна з чистого аркуша реалізувати нашу стратегію. Якщо прочитати мої інтерв’ю дворічної чи трирічної давнини і подивитися на ті наміри, які в них були озвучені, то нині, хоч я знаходжусь в опозиції до існуючої коаліції в міській раді, впевнений, що вони реалізовують ту програму. Це – запобігання роздуванню штатів, гроші на розвиток, планування цього розвитку, ремонти, будівництва. 17 мільйонів гривень у минулому році було спрямовано на військові цілі, 13,5 – вже в нинішньому. Тобто 30 мільйонів гривень – це те, що Костопіль вже дав для армії. Це пряма допомога з нашого бюджету й ознака того, що в нас є фінансовий ресурс. За тих вісім місяців я встиг зробити чимало, і зараз гарно, завдяки цьому, рухається процес розвитку нашої громади.
Побороти вірус Денисюка і працювати на благо громади
– Зважаючи на кардинальні зміни в Костопільській міській раді, чи лишилися якісь тривожні моменти, які Вас усе ж таки непокоять?
– Дуже непокоїть спадок попереднього мера в міській раді, іншими словами – старий почерк. Подекуди він все ще проявляється. Один із нинішніх заступників пропрацював з попереднім міським головою десять років, він його страхував, робив юридичний супровід, був першим заступником. Сподіваюся, що він не смертельно заражений вірусом Денисюка, проте у нього точно такі ж методи роботи. І це стосується не тільки цього посадовця, а й інших, в тому числі й виконуючого обов’язки міського голови. Я називаю вірусом Денисюка те, коли дехто прагне щось вирішити договорняками, вузьким колом, мовляв, не обов’язково радитися зі всім депутатським корпусом чи громадою. Цей вірус у них є, він ще не вразив їх смертельно, але він витає, і вони не надто стійкі до нього. Це треба побороти. Після перегорнутої сторінки Денисюка треба вирішити другу частину моєї мети –забезпечити сталий костопільський політичний компроміс. Бо не може одна частина бути всім задоволена, а інша – категорично навпаки. Зрештою, це неминуче призведе до зіткнення. Мінімально має влаштовувати всіх той баланс взаємодії, того консенсусу, такого собі морального договору між усіма політичними гравцями в міській раді. Як це зробити, я ще остаточно не бачу. На сесії, на якій проголосували за відставку Денисюка, я заявив, що фактор, який нас постійно роз’єднував і розсварював, уже зник. У нас немає великих суперечок, світоглядних і суттєвих непереборних перешкод. Треба усім депутатам сідати і знаходити спільну мову – для того, щоб працювати на громаду. Ми можемо сперечатися щодо стратегічних цілей, але в нас немає причин воювати і бути вороже налаштованими один до одного. Я закликав припинити цю всю війну і спробувати розвивати громаду у потрібному руслі. Хтось мене чує, а хтось – ні.
Чого ж домагається Кособуцький?
– Ви самодостатня людина. В принципі від влади Вам нічого не треба. І ця обставина ще більше спантеличує Ваших опонентів, які не перестають себе запитувати: «Чого ж він добивається?»
– Справді, вони не можуть знайти для себе відповідь, тому шукають якийсь потрійний утаємничений сенс. Я просто пояснюю їм, що хочу жити в нормальному місці. Не можу зі своїм виробництвом існувати у вакуумі. Коли виїжджаю за ворота виробництва, то бачу, що там відбувається. Політика – це моє хобі, так само як авіація і читання. У мене зараз більше вільного часу, оскільки авіація простоює. Чому я не можу взяти участь у процесах і своїми діями змінити, образно кажучи, ситуацію за своїми воротами, щоб там було краще? Коли я це пояснюю, то вони не вірять і продовжують шукати мій інтерес. Мовляв, ти хочеш долю, підряди, прилаштувати своїх людей? Ні. Підозріла людина, кажуть. Я ж просто хочу спробувати зробити в Костополі щось класне. Так, я нариваюся на віддачу внаслідок своїх дій, так, мені час від часу, так би мовити, прилітає. Я до цього ставлюся абсолютно нормально. Політика – це гра, це не війна, а мистецтво її уникнення. Мені цікаво, у мене є вільний час, яким я готовий жертвувати заради цих речей.
«Було завдання не налякати, але я вже пишаюся своїм сином»
– Що є надважливим для сімейного бізнесу? Чи ставитеся Ви до сина та дружини так само, як до найнятих працівників?
– Якщо зі мною працюють мої родичі, то з них я спитаю в десятикратному розмірі… Поблажок може бути більше чужому, ніж своєму. Ми дуже довго наближалися з сином один до одного в бізнесі. Бо своє завдання я вбачав у тому, щоб не налякати його і не перевантажити цим бізнесом. Щоб він хотів цим займатися, щоб йому було цікаво, щоб працював не з-під палки. І я впевнений, що мені вдалося цього досягнути. Микола вже завершив навчання у Львівському політехнічному, зараз вчиться в аспірантурі. У нього спеціальність – «Економіка». Він із дитинства знав, що йому треба перехопити естафету від батька, фактично виріс на підприємстві. Я його плавно підводив до того, що в якийсь момент він стане капітаном цього корабля. Навчання через війну зараз віддалене, і ми з ними щоденно на виробництві напрацьовуємо спільні рішення. Я – зі своїм досвідом, він – із новим свіжим поглядом, незашореним, незапиленим. У нас колаборація дуже величезна, я відчув, що наші спільні рішення набагато якісніші за мої одноосібні. Він свіжіший, легший у сприйнятті всього, тож у нас відчутно змінилися підходи в кращий бік. Син вніс більше системності, академічності в ці речі. І скажу, що станом на сьогодні я вже можу пишатися ним і з кожним днем делегую йому все більше повноважень, даю можливість проявити свою ініціативу. Усе закінчиться тим, що не буду втручатися в оперативку взагалі. Він зараз їздить по різних заходах, семінарах, фактично він вже керівник серйозного бізнесу.
Зараз працюємо з Миколою над тим, щоб об’єднати костопільський бізнес... Може, спочатку і не зрозуміють, але якщо це буде цікаво і корисно, то процес зрушить. Ми думаємо над тим, яка тематика може об’єднати бізнес, щоб нам було цікаво збиратися і спілкуватися. Є світовий досвід, коли великі виробники об’єднуються в кластер, беруть на озброєння якусь цікаву ідею, реалізують її, і в той регіон, наче магнітом, притягують інвестиції… Так-от, нам потрібна така ідея для Костополя, щоб об’єднати потужних виробників, які готові брати участь у соціальному житті громади, готові фінансувати надважливі проєкти, які нестимуть користь громаді. Треба віднайти цю оболонку, в якій би вони хотіли це робити. Мене це цікавить. Якщо об’єднаються великі переробники, а в нас дуже великий економічний потенціал, ми можемо конкурувати хіба що з містом Рівне. Ресурс, спрямований на благо громади, може сягнути сотень мільйонів у рік. Завдання полягає в тому, як це подати, як створити довіру між усіма учасниками – це велике і нелегке завдання. Це такий мій приціл на майбутнє. Я хочу брати участь у соціальному житті міста. Хочу щось покращити за парканом мого виробництва. І силами своїми, і ресурсами, і всім. Хочу зробити те, про що мрію. Мені це приємно.
Нехай вороги не розслабляються
– Що для Вас є щастя?
– Із дитинства завжди мріяв робити в житті виключно те, що хочу робити. Відчуття внутрішньої свободи – це і є в моєму розумінні щастя. Я себе відчуваю вільною людиною. Це для мене суперважливо. Хорошого в житті однозначно має бути більше. Ти засинаєш з позитивними думками – тоді можеш вважати себе щасливою людиною. З роками я для себе визначив, що свобода – це найголовніше. І сім’я… У мене внук є, бачте, який я подряпаний. Донька і дружина сварять мене за те, що дозволяю йому все, а я все одно дозволяю.
Із віком став більше терпимий до всього. З плеча ще рубаю, але вже менше. Роки беруть своє. Розумієш, що усе зло світу перемогти неможливо, з ним якось треба навчитися вживатися, зважати на нього. Я це зрозумів із роками. Весь світ не переробиш, всіх не перепреш, і земля не навколо тебе одного крутиться. Мусиш у цьому негармонійному світі якось жити. Це правда…
– До якого часу плануєте бути активним гравцем у місцевій політиці?
– У найближчі 10-15 років нехай вороги не розслабляються. Поки я тут живу, в тій чи іншій формі буду завжди гравцем у цій громаді. Може, навіть не всі розумітимуть, що це буду я, але це таки буду я. У мене в паспорті єдина реєстрація – місто Костопіль… Ніколи не змінював її, лиш коли вчився у Києві. І поки тут живу, я впливатиму на політику цього міста. Особисто, опосередковано, у прямий чи непрямий спосіб буду присутній залізобетонно. При здоровому розумі буду впливати на ці всі речі. Кожен політичний цикл мене чомусь учить, відточує мою технологію. Змінюються мої підходи та інструменти. Бачу, що так працює, а так – ні. У мене найбільша проблема – це усвідомлення того, що якщо ти хочеш бути мером, політиком чи просто мати високий рейтинг, то мусиш бути обов’язково брехуном, мусиш говорити те, що люди хочуть чути. А це теж рівнозначно брехні. У мене весь азарт і внутрішня дискусія полягають у наступному: а чи можна бути успішним у політиці, постійно говорячи правду і непопулярні речі? Я це роблю завжди, нариваюся на системну віддачу, але все одно не готовий скочуватися до популізму. Хочу побачити, зможу я, так би мовити, прокачати цю систему чи ні. Цей азарт не дає мені спокою і тепер. Зрозуміло, це знижує рейтинг, завжди створює певний шлейф, тому що система однозначно мене виштовхує, я є для неї небажаним. Це мене енергетично підживлює. Ця мікрополітика в межах однієї громади – це як випробувальний майданчик політичних і технологічних речей. Я бачу, що треба більше пояснювати свої дії, свій мотив, пояснювати перед тим, як робиш, і після того, як зробив. Я частенько нехтував цим, не вважав за необхідне зайвий раз пояснювати ті чи інші кроки. А робити це таки треба. Дуже важливо об’єднувати навколо себе однодумців, зацікавлювати тим процесом, яким ти займаєшся.
– Вам не тісно з таким баченням та ідеями в межах однієї громади? Може, знову в обласну раду?
– Якщо грати командну гру, яка змінить майбутнє, то варто йти. А просто бути там кнопкою я не хочу. Тут мені справді мало місця. Десь від цього, що я тут роблю, приношу людям і багато негативних емоцій. Раніше в Костополі депутатів ніхто не вважав за людей. Вони були навіть не кнопки. Не треба було на неї натискати. Ти озвучував меру, що хочеш земельну ділянку, посаду чи преференції – і все. Сесії збиралися віртуальні. Мер правив, як хотів.
А зараз, що не сесія, то стовідсоткова явка. Зараз депутати розуміють, що кожна фракція – це серйозно. Стало значно цікавіше, в сесійній залі розгораються справжні політичні дискусії… А раніше в Костополі було так: є мер… і більше нікого. Депутати, які були «рукопожаті», мали можливість зайти до мера, і він міг вирішити особисте питання. Земельна ділянка чи якесь інше прохання – нема питань, ти ж депутат, ти ж, мовляв, послухаєш потім, якщо я тебе щось попрошу. Нині це вже не працює. Нам ще належить пройти довгий шлях, але головне, що ми вже почали рухатися в правильному напрямі.
• Розмову вів Василь Бурченя
