Олександр Харват: «Потрібно ловити мить…»

Напевно, відомий нині в Україні та й у світі рівненський фотограф Олександр Харват у восьмирічному віці, коли мама подарувала йому на День народження фотоапарат, й подумати не міг, що через декілька десятків років за те, що він фотографує, змушений буде доводити іноземцям, що ніякий він не «засланий агент». На щастя, тоді все обійшлося. Пан Олександр, завдяки своєму захопленню фотосправою  та подорожами в різноманітні країни, таки навчався знаходити підхід до різнохарактерних людей. Або ж просто – у нього хороший Ангел-охоронець.

Фотографія – як магія: потрібно добре “почаклувати”

Олександр Харват – член правління Національної Спілки фотохудожників України, заслужений художник Міжнародної Федерації фотомистецтва (EFIAP), член Національної спілки журналістів України, член Національної спілки краєзнавців України, Посол Миру та володар найвищої відзнаки Міжнародної федерації фотомистецтва. Він впродовж майже 12-ти років керує  фотошколою «У фарватері істин» і переконаний, що талант до фотографії в людей не вроджений, а набутий: все залежить від бажання. І, звичайно, від праці над собою.

Свою теорію фотограф перевірив на самому ж собі. Адже ніхто з його родичів чи друзів не цікавився фотографією, й, взагалі, на той час, коли він починав, зробити хоч якийсь знімок було дуже складно. Легше – піти у фотоательє до професійного фотографа.

«Навчаючись у 2-му класі, мама мені подарувала фотоапарат, – розповідає Олександр Харват. – А тоді ж для того, аби отримати фото, потрібно і плівку купляти, і проявляти її, і фото друкувати, і темне приміщення десь знайти. Якщо коротко, це був нелегкий процес. Але цікавий. Пригадую, як брав той фотоапарат у школу, знімкував однокласників й учителів, вночі у ванні (бо ж, нагадую, треба було темне приміщення) проявляв свої плівки, а на ранок уже ніс до школи готові світлини. Це зараз фотографія – звичайне явище, нікого не здивуєш, а тоді – як фокус, над яким потрібно було добре «почаклувати».

До того ж, у дитинстві я захоплювався і малюванням – думав, що виросту художником. Власне, подорослішавши, паралельно із фотографією займався і художнім мистецтвом. Закінчив художню школу, брав участь у фотогуртку в Рівненському будинку піонерів. Там і засвоїв процес роботи із плівкою та фотокамерою».

Зараз для того, аби зробити фото (не кажу про якісне і професійне) достатньо вийняти телефон і вибрати потрібну функцію. А тоді мати фотоапарат – була велика рідкість.

«На той момент, коли я навчався у художній школі, – зізнається фотограф, – фотоапарати, якщо й були, то у дорослих дядьків, які працювали фотокореспондентами. У Здолбунові, звідки я родом, наприклад, таких людей-професіоналів пам’ятаю всього двох. І справа не в тому, що це дорого, а в тому, що, щоб зробити фото – треба добре поморочитися. А більшість людей морочитися не хотіли. Зараз же ці всі проблеми зникли, а тоді ніхто й не думав, що все так швидко зміниться – за якихось 20 років».

На фронті (Луганська область)


Якщо світло не “намалює”, то й фотошоп не допоможе


Ідея створити фотошколу виникла в Олександра Харвата на початку 2000-их років. Але щоб реалізувати її в життя – процес виявився значно тривалішим. Митець розповідає:

«Досить часто знайомі й друзі запитували, чи можу я поділитися своїм досвідом з іншими. Мене це зацікавило, і я почав шукати інформацію, як створити фотошколу. Досвід також переймав у своїх колег із інших міст України. І от, 12 років тому народилася фотошкола «У фарватері істин». Запрацював її перший курс – опанування мистецтва фотографії. Я помітив, що не тільки вчу, а й сам постійно вчуся. Бо ж треба знати відповіді на всі запитання своїх учнів.
Я намагаюся наштовхнути дітей на роздуми. Адже важливо, щоб вони самі для себе зрозуміли, що ж таке «фотографія», як світло малює зображення тощо. Бо якщо немає емоцій і потрібного світла на фотографії – фотошоп не допоможе».

 

Венеційський карнавал

Найважливіше для подорожей – мати вдалу компанію

Рівненський фотограф був одним із учасників та організаторів різноманітних бігових надмарафонських проєктів «Марафони миру», на яких познайомився із багатьма людьми, з якими пізніше постійно вирушав у подорожі. Адже важливим елементом у мандрівках є вдало підібрана команда. Саме за організацію подібних марафонів у 2002-му році Федерація всесвітнього миру дала Олександру Харвату почесне звання «Посол Миру». Як правило, марафони та подорожі організовували, здебільшого, за власні кошти.

«Ми бігали у багатьох країнах світу – зокрема, побували і в Австралії, і в Грузії, і в Туреччині, і у Франції… – пригадує пан Олександр. – Влаштовували марафони і з дітьми – «За мир», «Діти проти наркотиків». Дійсно, було важко організовувати їх, адже потрібно було продумати все до дрібниць: де зупинятися, куди бігти, що робити в якихось екстрених випадках тощо».

У В'єтнамі

Із друзями і в самостійних мандрівках український художник побував майже в 50-ти країнах.

«Найбільше мені запам’яталася Австралія, – з усмішкою пригадує фотограф. – Після одного зі спортивних марафонів наша команда залишилися там на три місяці – до закінчення терміну візи. За той час я ознайомився із тамтешніми звичаями, культурою та традиціями. Мені здалося, що люди там живуть ніби на іншій планеті. Вони живуть у спокої, багато людей займаються спортом, стежать за своїм здоров’ям, дбають про рослинний і тваринний світ. А ще мені дуже сподобалося ставлення їхньої влади до людей. Саме тому моя найбільша (і перша) авторська виставка має назву «Від Парижа до Сіднея. Подорожні нотатки».

Якщо ж говорити про бідні країни, то, звичайно, дуже вразив Судан. Скажу чесно: моментами було страшно. Мене навіть в тюрму забрали тільки через те, що я… фотографував місцеве населення. Вони подумали, що я якийсь засланий американський агент і потім покажу всьому світові, як у Судані погано живеться.

Ми бігли марафон, однак на півдні Судану розпочалася громадянська війна - і наш марафон призупинили. Наша команда поселилася на березі річки Ніл, за 20-30 км від столиці Судану – Хартум. Поруч були села, а за 2 км від нас – тюрма. Мені, як фотографу і творчій людині, все те було цікавим. І от в один із днів у спортивних трусах, в кросівках та майці (весь час там так ходили, бо спекотно) я пішов у їхнє село. А село, до речі, не таке, як українське: там будинки зведені із якоїсь глини, фанери, картону… Місцеві діти, побачивши мене, почали підбігати, цікавитися. Потім, зрозумівши, що я не кусаюся, підійшли і їхні батьки. Їм було цікаво побачити білу людину, а мені за ними спостерігати – ще цікавіше. Тож, тримаючи у руках два фотоапарати, пробував робити кадри. Аж раптом під’їжджає до мене тойота, а в ній військові зі зброєю. І давай мені руки крутити. Я враз вирвався і почав бігти, а вони – пістолети на мене. Куди ж утечеш… Посадили на заднє сидіння автомобіля,  приставили до мене охорону з усіх боків і повезли в ту тюрму, яку я хотів пофотографувати. Я намагаюся щось пояснити їм англійською, та мені кажуть: «Нот інгліш, арабік!». А звідки ж я ту арабську знаю?! Але методом довгих суперечок, забравши плівки, мене таки відпустили. Не хочу й уявляти, що могло мене чекати, якби все ж таки заарештували, але довго можу розповідати про свої пригоди».


“Спинися, мить! Прекрасна ти!”


Не тільки Фауст Йогана Вольфганга Гете намагався ловити мить. От тільки у нього фотоапарата не було. А в Олександра Харвата – є, і не один. Тому «ловити мить» йому простіше. Фотограф додає:

«Я дійсно люблю мистецтво фотографії за можливість спіймати і зафіксувати миттєвість людини, природи…миті життя, в цілому. Ті миттєвості, які більше ніколи не повторяться. Так, будуть інші, але такої – ніколи. Саме фотограф має можливість ці миттєвості зупинити і зафіксувати. І поділитися  з іншими. До речі, саме зараз я пишу документальну книжку про фотографії. Вирішив її назвати «Піймати світлу мить»  - як нагадування собі й іншим: потрібно ловити мить, і це я не тільки про фотографії».

Фотомитець прихильник тієї думки, що талант навряд чи є вродженим. Є обставини, які його «вирощують» в людині. І, якщо людина хоче, то може його розвинути і стати професіоналом.

 

Найцінніші фото зроблені на Рівненщині та в Парижі

У 2020 році Олександр Харват також організовував фотовиставки – у Словаччині, Польщі та Чехії. Однак всі вони відбувалися ще до карантину. В карантинних умовах  організовував міжнародні виставки в Україні (Рівне, Одеса, Хмельницький). Був і в членах журі фотовиставок, які проводили в онлайн-режимі (наприклад, конкурс на Кіпрі, у Чехії).


Майбутня зірка футболу, фото, зроблене 20 років тому в Парижі

З-поміж тисяч фотографій у своєму доробку рівненський фотограф виокремлює дві, найцінніші для нього:

«Пригадую, в 1999-му році я їхав з Острога з друзями, проїжджали так зване в народі «лебедине озеро», і там був дуже гарний захід сонця. І от ми проїхали те озеро, їдемо, їдемо і я вирішую повернутися назад, щоб все ж таки зробити кадри природи – лебедів тоді не було, просто гарний захід сонця. Повернулися. Потім, коли я проявив плівку, зробив фото і задумався, що «а можна було так, а так було б краще сфотографувати, а може так…», я їздив туди знову ще багато разів. Але такого настрою природи, як у той день, не впіймав і досі.

А інше фото я зробив у Парижі. Ми чекали на центральній площі біля мерії міста, коли розпочнеться біговий марафон. Поруч нас бігав маленький темношкірий хлопчик із дуже великим надувним м’ячем. Він тим м’ячем так азартно грався, що мені захотілося і його сфотографувати. Я його фотографував багато разів, але він мене не помічав – був зайнятий. Помітила мене його мама. Сказала, щоб я не фотографував. Тоді я кажу до неї англійською: «Давай я дам тобі один долар за фото…два долари…п’ять» (а відразу ж фото не покажеш, бо то була ще плівка). А вона все: «Нот фото!». Хоч пізніше ми з нею навіть розговорилися, обмінялися адресами. Потім, коли вже я повернувся із марафону додому, проявив і надрукував фото, то вислав жінці той знімок на її адресу, назвавши фотографію «Майбутня зірка футболу». Але зворотнього зв’язку так і не було. До речі, та фотографія не раз була позитивно відзначена членами журі на фотоконкурсах…».


• Олександра Нагорна