Газета «Вісті Рівненщини» +380678370541 +380675894919 +380362695137

Олександр Андріюк: “Коли ти граєш із державою у шахи, а вона з тобою грає “у Чапаєва” – дуже важко засинати ночами”

Домовитися про інтерв’ю із ним не складає труднощів. Набагато складніше вихопити у його графіку вільні хвилини – робочий день у родині Андріюків триває з сьомої ранку до одинадцятої вечора.

Вівторок. 11:00. Селище Мізоч Здолбунівського району. Біля воріт приватного підприємства “Мізочпродукт” зупиняється чорна Toyota Land Cruiser. З-за керма, обережно зачиняючи дверцята, виходить Олександр Андріюк. - На зустрічі звик з’являтися вчасно, - рапортуючи, посміхається підприємець і запрошує до свого робочого кабінету – невеличкої кімнатки з масивним робочим столом та фотографіями на стінах, де на підлозі вздовж широкого дивану акуратно розкладені папки із паперами. Розмову традиційно починаємо із того, що найближче будь-якому підприємцеві – з грошей. 

Коли держава грає “в Чапаєва”

- Що для Вас гроші?

- Якщо чесно, то гроші ніколи не любив. Я більше полюбляю їх заробляти, однак, якщо переді мною виникає дилема:  що краще - зекономити чи витратити – я обираю останнє. Якщо буду економити і не вкладати у виробництво, то, відповідно, не зможу в майбутньому заробити. А якщо я зможу заробити, то навіщо в такому випадку економити? Думаю, якби не цей принцип, то не було б і крихти з того, що я зараз маю.

- А колись починали простим слюсарем…

- Навіть не слюсарем, а учнем слюсаря (сміється, -авт.). Потім була робота спеціаліста у справах молоді, фізичної культури і спорту Квасилівської селищної ради, потім навчання в Київському університеті харчових технологій …

- У столиці закріпитись не пробували?

- А навіщо? Саме в той час я розпочав підприємницьку діяльність на Рівненщині, тож усі думки були скеровані на те, аби успішно розвивати бізнес. У Києві треба було починати з нуля. Я їздив туди лише, аби здати сесію.

- Звідки поштовх до підприємництва?

- Підштовхнула сама держава. Коли на руїнах Союзу офіційно дозволили підприємницьку діяльність, то цим досить успішно скористалися енергійні безшабашні люди, здебільшого колишні спекулянти. А що було робити? Треба ж було хоч якось виживати. Досвіду ні в кого не було. Все робилося методом тику. Так само, до речі, і податкова створювалась. Пам’ятаю, аби на початках не наламати дров, постійно консультувалися із першим податковим інспектором Рівненського району Діною Максимівною. Вона надавала консультації, а інколи ми навіть разом сідали і вивчали законодавство, яке змінювалося чи не щомісячно.

- Не страшно було робити те, чого не вміли?

- Не так страшно, як небезпечно. Ми займалися дефіцитними групами товарів: бакалія, взуття, меблі… Заважало усе, а найбільше - інфляція, яка щодобово збивала підприємців з пантелику. Коротше кажучи, на початках нічого путнього усе це для нас не віщувало. Розпад Союзу вносив в життя людей суттєві корективи, ламав долі. Страшний час. Отоді був справжній контраст бідних і багатих. Не сьогодні. Сьогодні більше активних і пасивних.

 - Рекет не допікав?

- Я б не сказав, що то був рекет. Це швидше були такі собі “тіньові податкові інспектори”. Я був чудово обізнаний із їхнім “ремеслом”, а тому часто між нами виникали конфлікти. Цікаво, що чимось зарадити мені не могли навіть силові структури. Зрештою, в той час вони й собі не могли зарадити, бо залишилися практично без фінансування. Бандити ж у свою чергу були озброєні найновішим, як на той час, технологічним обладнанням. Ті самі ж мобільні телефони першими з’явилися якраз у “малинових піджаків”, тоді як на озброєнні “органів” був допотопний дротовий зв’язок і кілограмові рації з радіусом дії не більше п’ятиста метрів. Більше того, часто колишні працівники органів безпеки, не соромлячись спаплюжити честь мундира, співпрацювали з “мафією”, що згодом підтвердилося резонансними кримінальними справами, які на той час буквально шокували усе суспільство.

- А для Вас чим все це закінчилось?

- Залишаючись віч-на-віч із усіма проблемами, доводилось розраховуючи виключно на власні сили, тому колишній бізнес довелося згорнути. Деякий час “ганяв” машини із Заходу. Так і виживав.

- Сьогодні Олександр Андріюк - директор відомого на всю країну підприємства “Мізочпродукт”. Однак відроджувати славу мізоцьких ковбас довелося зі зруйнованих цехів і непрацюючого обладнання…

 - Коли десять років тому я вперше приїхав до Мізоча, на місці, де нині знаходиться підприємство, стояли напівпорожні приміщення з непридатним устаткуванням. Однак, якщо в 1999-му році я починав роботу з трьома працівниками, то сьогодні на підприємстві вже працюють понад 30 чоловік. І наші успіхи спонукають до подальшого розширення виробництва, відповідно і до збільшення кількості робочих місць. Секрет простий – у м’ясопереробці ми використовуємо сировину лише вітчизняного походження. Це створює неабияку конкуренцію для західного виробника, який заходить на наш ринок з не зовсім якісною продукцією.

- Ви маєте якусь стратегію ведення бізнесу? Сьогодні далеко не кожен підприємець може стати успішним?

- Аби випуск продукції був стабільним, вона має відповідати вимогам якості. Якість передбачає стабільність, а стабільність, у свою чергу, - ознака майстерності. Стратегія насправді дуже проста. По-перше, це - порядність у стосунках із партнерами, по-друге - стабільність кадрової системи, і найголовніше - внутрішня повага працівників на підприємстві. Одна з основних вимог у бізнесі - максимально розуміти людей, які разом із тобою працюють. Якщо в мене сьогодні працює тридцять чоловік, то я заробітну плату множу на 4. Адже не відомо, чи працює у цього працівника чоловік чи дружина, а в кожній родині мінімум двоє дітей.  Колектив у бізнесі має бути готовий і до перемог, і до поразок. Якщо цю сферу, настрій і харизму керівник зможе утримувати і контролювати – ось це успіх. Можливо, саме тому підприємство зарекомендувало себе на ринку як виробник високоякісного продукту. Саме тому наша продукція надовго ніколи не затримується на прилавках ані у Києві, ані у Житомирі, ані у Вінниці…

- А за кордоном?

- Ще ні. Сьогодні триває реконструкція приміщень колишнього Мізоцького молокозаводу під м’ясопереробне підприємство. Коли розширимо площу виробництва, тоді будемо виходити на зовнішній ринок. 

Через поведінку - батьків викликали до директора

- Де минули Ваші дитячі роки?

- Я народився і виріс у Здолбунові-2, в так званому селищі цементників. Тато - Мойсей Денисович - працював на Здолбунівському цементно-шиферному комбінаті, а мама - Надія Федорівна - продавцем у Квасилівському споживчому товаристві. Їй довелося особливо несолодко. Саме в той період батьки добудовували житло, тому після роботи вона поспішала додому, де колотила розчин та допомагала чоловікові ліпити хату. До речі, вихованням дітей (а їх у родині було троє – я та двоє моїх сестер - Тамара й Олена) займалася саме мама. Зрештою, вона й сьогодні залишається для мене найбільшим авторитетом.

- А як щодо шкідливих звичок?

- У шкільні роки я інтенсивно займався вільною боротьбою, а у старшому віці - самбо та дзюдо у Миколи Павловича Коби (нині заслужений тренер України, суддя міжнародної категорії, - авт.), тому про жодні шкідливі звички й мови не могло бути.

- Батько привів у секцію?

- Ні, мене помітив сам тренер, коли побував на одному з уроків фізкультури. Тоді ж запросив відвідати заняття. Так, тричі на тиждень дизелем їздив на тренування до Рівного. І сьогодні я безмежно вдячний Миколі Павловичу за ті досягення у спорті, за науку та риси характеру, які в мені виховав.

 - У школі, і як більшість однокласників, мабуть, мріяли про космос?

- А от і ні. На відміну від інших, спав і бачив себе відомим спортсменом. Це не означало, що я погано вчився, просто я максимально себе налаштовував на спортивну кар’єру. 

- Вчителі часто викликали батьків “на килим”?

- Звісно, як і в будь-якого підлітка (сміється). Здебільшого непорозуміння виникали через погану поведінку. З віком, щоправда, я порозумнішав, а особливо це стало помітно, коли розійшлися батьки. Ми із сестрою Оленкою та мамою залишилися утрьох, адже старша сестра Тамара на той час була уже заміжня. Так на мої плечі вперше лягли додаткові клопоти по господарству. 

- Тобто, про вищу освіту і спортивну кар’єру довелося забути.

- Треба було заробляти гроші, допомагати мамі, відтак по значенні школи я пішов працювати учнем слюсара-інструментальника на “Рівнесільмаш”.

- Пам’ятаєте перший заробіток?

- Ще б пак. 112 рублів. На той час це була досить пристойна сума. Усе до копійки  віддав мамі.

- Армія якось вплинула на подальші кроки у житті?

- Не лише вплинула, а могла капітально його змінити. Річ у тім, що по закінченні служби мені пропонували вступити у Череповецьке училище, аби продовжувати кар’єру військового. Стримало лише те, що матір залишилася одна на Рівненщині - мусив повернутися додому. Хоча сама мама була не проти, аби я лишився у війську.

- Які спогади домінують про армійські будні – позитивні чи негативні?

- А негативних спогадів у мене немає. Рівняти Радянську армію із сучасною не можна, або ж порівняння буде явно не на користь останньої. Це величезний контраст. Радянська була куди більш організованою, дисциплінованою і боєздатною. Дідівщини в моєму підрозділі, а це було у Бродах Львівської області, не було. Саме в армії я відчув себе справжнім чоловіком.

- Як познайомилися з дружиною? Хто кого завойовував?

- Мабуть, все таки я її. Познайомились на весіллі товариша. Я був старшим дружком, а вона старшою дружкою. Зустрічалися  не більше двох тижнів, після чого я зробив пропозицію, а вона відповіла згодою. З тих пір жодного разу не пошкодував про свій вибір і дякую Богу за те, що мені так пощастило з дружиною і з дітками – Сашею і Наташею. Хлопчика назвали в честь тата, а дівчинку в честь мами.

- Діти досі навчаються чи вже працюють?

- Наташа закінчила Національний університет держаної податкової служби за фахом - фінансист. Зараз здобуває другу вищу освіту – але вже юридичну. Буквально два тижні тому вийшла заміж. Сашко навчався у Рівненській українській гімназії, першим директором якої був нинішній начальник управління освіти і науки Іван Вєтров. Я безмежно вдячній цій людині, адже хорошу освіту отримав не лише мій син. Навіть зараз, спілкуючись з Іваном Васильовичем, я здобуваю додаткові знання, які не раз ставали мені у пригоді. Нині ж Сашко є студентом Київського національного економічного університету.

- Хочете, аби син продовжив батьківську справу?

- Так, я взагалі хочу, аби мій бізнес став родинною справою.

- А що з цього приводу думає Олександр?

- (довга пауза, - авт.) Скажу відверто, зараз, можливо, він ще не так відповідально ставиться до моїх пропозицій. Однак, сподіваюсь, із часом він прийме правильне рішення.

- Як відпочиваєте після трудових буднів?

- Ніяк. Часу на відпочинок банально не вистачає.

- Важко віриться.

- Правду кажу. Ми з дружиною їдемо з дому о сьомій, інколи о восьмій ранку, а повертаємося пізно ввечері, майже о дванадцятій. Я саме встигаю на нічний блок новин на “1+1”. Під нього й засинаю.

- Де ж тоді харчуєтесь?

- На роботі. У вихідні, коли збирається вся родина, коли діти приїздять з Києва додому – це для нас велике свято. Ми буквально не можемо насолодитися одне одним.

- Куховарити вмієте?

- Життя змусило навчитися. До речі, я готую із величезним задоволенням, часом намагаюся фантазувати, аби здивувати не лише тих, кого пригощатиму, а навіть самого себе.

- Що востаннє дарували дружині? І коли це було?

- Кожен день я дарую свої почуття, а на 8 березня - велетенський букет квітів.

- А яку останню книгу прочитали?

- Збірки віршів Омара Хайяма та Олега Гаврилюка. Зараз читаю Едуарда Асадова “Что такое счастье”.

- На Вашому робочому місці є все, окрім книжок…

-  А я зараз покажу (Олександр Андріюк зривається з місця, на мить зникає за широким столом і дістає з шухляди кілька книжок. – авт.). Ось вона, Едуард Асадов “Что такое счастье”. Бачте, навіть із закладками.

- В хаті є домашні тварини?

- Песик. Середньоазіатська вівчарка – ми кличемо його Басар.

- Що сьогодні найбільше бентежить?

- Мабуть, організація праці та економічний розвиток підприємства. Бачте, аби створити одне робоче місце з усіма соціальними складовими, треба витратити дуже багато енергії і зробити чимало прорахунків. У цій грі  ти - тет-а-тет із державою. Насправді, дуже важко жити в період змін і реформ. І коли ти  починаєш грати з державою в шахи, а вона з тобою грає “в Чапаєва”, то оце не дає заснути ночами.

- Вірите у міцну чоловічу дружбу?

- Не лише вірю, але й роблю все для того, аби ця віра не була лише порожнім звуком чи голосними словами або тостами. Мене оточують чудові люди - Станіслав Середюк, генеральний директор фірми “Автоленд”, Олег Савчук, підприємець, з яким ми починали робити бізнес. Можливо, це голосно сказано, але в Олега практично немає вад або недоліків. Що стосується дружби, то він загартований поняттями моралі, відповідальності та взаємовиручки, які існували ще в часи нашого дитинства. Якщо він товаришує з кимось, то, будьте певні, він готовий жертвувати собою в ім’я друга. Такі якості дуже рідко зустрічаються у сучасному суспільстві.

- Що в такому разі хотіли б побажати своїм ворогам?

- Є такий вислів: “Господи, вбережи мене від сумнівних друзів, а від ворогів я вбережуся сам”. Вороги є завжди. Сказати, скільки їх у мене, мабуть, не зможу. Єдине бажаю, аби вони не ставали мені конкурентами, а конкуренти у свою чергу не переростали у ворогів.

- Ви більше романтик чи прагматик?

- Однозначно, романтик (не стримує сміху, - авт.). Якщо я вже зачитуюсь такими книжками і можу їх без упину цитувати, думаю, все таки я романтик. Свого часу навіть пробував писати вірші.

- Якісь божевільні вчинки заради близьких людей робили?

- Так склалося, що у моєї рідної сестри дуже сильно хворіє чоловік. Були навіть такі моменти, коли ми буквально витягали його з того світу. Тому ми з дружиною прийняли рішення – взяти хворобу під контроль і чого б нам це не коштувало - подарувати йому життя. 

Почуття відповідальності скоро треба буде заносити до “Червоної книги” 

- Це правда, що ви опікуєтесь організаціями ветеранів? Що Вас спонукає до цього?

- Ви мені краще скажіть, як можна не поважати і не дбати про людей, які заради наших сьогоднішніх успіхів віддавали у роки війни найкращі роки своєї молодості… свої життя? Я не можу ставитись до тих історичних подій байдуже, хоча б тому, що мій дідусь загинув під час Великої Вітчизняної. В цьому питанні ми мусимо лишатися чуйними людьми, бо інакше почуття відповідальності скоро треба буде заносити до “Червоної книги”. 

- У Мізочі діє єдина в області приватна школа водія, власником якої є Ви. Невже це прибуткова справа?

- Тривалий час у Мізочі панувала суцільна розруха. У занедбаному стані стояв місцевий цукровий завод. Потім його перекваліфікували у завод новітніх крохмальних технологій. Економічного напруження це підприємство не витримало і збанкрутувало. Хіба можна на все це спокійно дивитись? Ми не схотіли, аби така ж доля спіткала Мізоцьке ремонтно-транспортне підприємство. Його треба було рятувати, і, тому я вирішив придбати його. Два роки тому на його базі створили навчальний центр з підготовки водіїв шести категорій. За цей період випустили 7 груп.  До речі, наша навчальна база визнана найкращою у Рівненській області.

Кожен намагається вколоти, або підставити ногу

- Торік Ви стали депутатом обласної ради. Невже без депутатського мандата неможливо працювати?

- Насправді це ганебне запитання. Чомусь в нашій країні вважається, що якщо ти йдеш у депутати, то обов’язково з меркантильних мотивів. У моєму випадку – це зовсім не так. Згоду балотуватися у депутати я дав за буквально за добу до закінчення реєстрації. До мене прийшла громада Мізоча і переконала, що у мене альтернативи немає.

- Чи надходили пропозиції балотуватися від політичних партій?

- Перед виборами мені сипалися пропозиції від різних політичних сил, однак я відмовляв усім без винятку. Коли ж громада переконала мене у тому, що балотуватися варто, я пішов на вибори від “Сильної України”. Законодавство нині зобов’язує мати прив’язку до певної політичної сили, навіть якщо ти балотуєшся за мажоритарною системою, а не за партійними списками.

- Є щось таке, що вас дратує у роботі депутатського корпусу?

- Дратує безліч підводних каменів, які виринають у найбільш неочікуваний момент. Кожен намагається вколоти, підставити ногу. Багато питань виникає до роботи постійних комісій обласної ради. Наприклад, якщо у складі комісії 11 чоловік, а на засіданні присутні лише 6, то кожен голос автоматично стає вирішальним. Цим користуються окремі політичні сили і часто блокують, а то й зривають роботу комісії. Я би хотів, аби на комісіях була максимальна відвідуваність, інакше проводити їх просто немає сенсу.

- А самі прогулювали коли-небудь сесію?

- Жодного разу.

- І насамкінець філософське запитання: Ви можете назвати себе щасливою людиною?

- Думаю, що наразі не можу. Річ у тім, що в мене до всього є запитання. І коли вони зникнуть, можливо, тоді я відчую себе щасливим.

• Сергій Табаков

Читайте також

К сожалению, браузер, которым вы пользуетесь, морально устарел,
и не может нормально отображать сайт.

Пожалуйста, скачайте любой из следующих браузеров: