Історія коваля із затопленого села Дорогоща

Машиніст  берегових насосних станцій дільниці гідротехнічних споруд відокремленого підрозділу «Хмельницька атомна електростанція» (ВП «ХАЕС») НАЕК «Енергоатом» Михайло Глибович, житель Острога, народився у Дорогощі. Це село має давню й цікаву історію. До початку спорудження водосховища електростанції, а відтак і відселення його жителів, там мешкало чимало ремісників. Саме до їх числа належить родина Глибовичів, чиє обійстя розташовувалося на краю села. Як тоді казали місцеві жителі, на хуторі.

З ранніх дитячих років Михайло Миколайович пам’ятає батьківську кузню, у якій для роботи використовували безліч різного реманенту. Про ковальські здібності її власника – Миколи Степановича – слава поширювалася всією округою. Зі сусідніх сіл та Острога навідувалися замовники, щоб одержати необхідні у господарстві речі – плуги, сокири, молотки, вила, лопати, підкови, колеса, каркаси для возів тощо. Над комином майже цілодобово здіймався дим. Серцем кожної кузні є горно. За допомогою шкіряних міхів сюди нагніталося для розжарювання металу повітря.

У 1981 році жителям Дорогощі та Сільця повідомили, що на території їхніх сіл буде водосховище. Тож дехто завчасно подбав про переїзд. Глибовичі зайнялися облаштуванням нової оселі на південній околиці Острога.

Церква і могилки. Світлина 1980-х років

Михайло Глибович, хоч і здобув технічну освіту та влаштувався на ВП «ХАЕС» за фахом, не полишав бажання продовжити батьківські ковальські традиції. Доклав зусиль, аби на власному обійсті спорудити деревинний будиночок, який було облаштовано під нову кузню.

З невеликого димаря тонкою цівкою сочиться дим, запах якого згодом змішується з ароматом хвої сосон, що причаїлися неподалік кузні. Родина Глибовичів мешкає біля самого лісу, тож сусідам не заважає гучний передзвін металу під час народження чергового виробу.

Автор цих рядків завітав до Михайла Глибовича у вихідний день, коли йому не потрібно поспішати на роботу до берегової насосної станцій дільниці гідротехнічних споруд, яка розташована неподалік водоскиду водосховища електростанції. Майстер якраз готував запасну деталь для навісного оснащення трактора. Під дією полум’я шматок заліза набирав жовтувато-білого кольору.

– Тут головне – не проґавити момент… Якісна обробка металу відбувається за певної температури. Її можна визначити тільки інтуїтивно, як мовиться, на око, – роз’яснює коваль-аматор.

Потім Михайло бере кліщами шмат металу і кладе його на велике кувалдо. А далі – серія впевнених ударів молотом. Через мить виріб опиняється у воді. Чути потужне шипіння. Усе – робота завершена.

Кузня Глибовича зроблена за класичними канонами – з дощок. Збоку прилаштоване горно. Як пояснив коваль, зараз міхів для його розпалювання і регулювання температури ніхто не використовує. Із цим справляється електричний насос, який подає повітря до горна. На стіні та стелажах розміщено традиційний інструмент коваля – великі молоти, малі молотки, різні кліщі, зубила, пробійники, обтискачі, гайкові ключі, плашки, мітчики та ще десятки найменувань знарядь для обробки металу.

Незмінним атрибутом кожної кузні є кіптява на стелі та стінах. Навіть охайний коваль інколи має її на обличчі. Такий вигляд мимоволі нагадує Вакулу, образ якого романтично вивів письменник Микола Гоголь, описуючи життя біля хутора Диканька та пригоди самого ж коваля.

– Ковальство – моє хобі. Працюю на власні господарські потреби, допомагаю рідним та добрим знайомим. Зараз є мало спеціалістів, які можуть обслуговувати плуги, сівалки, культиватори, косарки. Цей реманент потрібен для обробітку землі не тільки у сільській місцевості. В Острозі більшість населення має у своєму користуванні земельні наділи. Їх не завжди обробиш руками, – продовжує розповідь Михайло Глибович. – А ще мої знання  приносять користь під час обслуговування насосів берегової станції, бо ж метал всюди є металом. 

Михайло Глибович цікавиться історією рідної Дорогощи, яка до початку 1930-х років була значним осередком стельмаства та ковальського промислу в регіоні. У селі також було розвинуте гончарство і випалювання деревного вугілля. Основним виробом місцевих ковалів були вози, рідше – брички і фаетони. У тісній співпраці з ковалями були стельмахи, які забезпечували їх дерев’яними деталями до возів. До 1921 року інструмент купували в єврейських лавках міста Острога, а після встановлення радянсько-польського кордону – у державних крамницях. Як свідчать дослідники, до колективізації, яка розпочалася в селі у 1930 р., у Дорогощі 54 ковалі мали власні кузні, 27 працювали разом з батьками і лише 5 ковалів наймалися. Горна мурували з вогнетривкої цегли, яку купували в сусідньому селі Сільце, де був цегельний завод. Метал для ковальських робіт купували в Острозі. Після встановлення кордону з Польщею село відійшло до СРСР і метал почали завозити зі Славути, Ізяслава, Білогородки, Плужного, Кунева. Після створення в Дорогощі в 1930-х роках промислової артілі метал надходив централізовано й у великій кількості. Деревне вугілля купували у селі Сільце. Після колективізації Дорогоща з своїм великим ремісничим потенціалом не пройшли повз увагу чиновників із Проскурова. У селі була створена промислова артіль, куди входили ковалі, стельмахи, гончарі. На вулиці Басів Кут у Дорогощі була споруджена кузня на 6 горен, підсобні приміщення, склади. Виготовлену продукцію вивозили на залізничну станцію Кривин. Проіснувала артіль до початку Другої світової війни. Під час неї кузня й підсобні приміщення були розібрані. У 1944 р., після звільнення села від німецьких окупантів, Плужнянський райпромкомбінат відкривав у Дорогощі дільницю, де виготовляли для фронту вози та гончарний посуд. Проіснувала артіль до кінця 1945 р. Потім ковальство почало в селі занепадати.

Михайло Глибович добре знає, що його земляки з великою пошаною і водночас із певною упередженістю ставилися до ковалів, як до чарівників-добродіїв, що володіють складним і таємничим мистецтвом перетворення металу на ті чи ті речі. У них бачили захисників від нечистої сили, «ковалів людської долі». Кузня на селі зазвичай була місцем зібрання чоловіків, своєрідним клубом. Тому й міцною є пам’ять про батька, яку Михайло Миколайович свято береже не один десяток років.

Джерело: Горинь