Бортництво: Бджільництво на Поліссі

 Бджільництво здавна відігравало важливу роль в економічному житті поліщуків. Це одне з тих традиційних занять жителів нашого краю, які заслуговують на вивчення в народознавчому та історичних аспектах.

Джерело Газета "Полісся".

 Перші вулики-колоди на Поліссі з’явилися в кінці 14 століття. З того часу колодкове бджільництво зберігає багато архаїчних рис, обумовлених тим, що технологія виготовлення колоди, її внутрішнє обладнання, способи доглядання за бджолами, інструментарій залишились такими, як були в період існування бортництва, коли вуликами слугували природні дупла дерев. До слова, обидві форми паралельно існують і сьогодні. Серед бджолярів є охочі здобувати мед з природних дупел, де поселяються дикі бджоли, а також такі, які принципово займаються розведенням бджіл у вуликах-колодах. Таких бджолярів називають «бортниками», від слова «борть» – дерев’яний вулик-колода зі штучно видовбаним у ньому дуплом, в якому й поселяються бджоли.

 Виготовляють такі вулики найчастіше із старих товстих соснових колод, часто трухлявих, з гнилуватою прослойкою. У таких вуликах комахам затишно і тепло. Висота таких вуликів-колод сягає іноді півтора метра, в діаметрі зустрічаються теж до метра. Розміщують їх на високих старих деревах, часто одиноких, розлогих, з краю лісу, біля полян, лісових доріг і навіть на кладовищах. Інколи ставлять на землю, утворюючи пасіку з вертикально та горизонтально розміщених вуликів-колод.

 На деревах колоди розміщують на різній висоті, буває, й на значній – понад десять метрів. Для кріплення вулика виготовляють поміст, який скріплюють з міцним гіллям, адже такий вулик має значну вагу, іноді – до півтонни. Піднімають колоди на дерево за допомогою мотузок, блочків, а останнім часом – за допомогою техніки. Зверху вулик прикривають дошками, корою, обрізком колоди. Вхід до вулика вирізають продовгуватий і заставляють його дерев’яним бруском, для проникнення бджіл у середину вулика просвердлюють два отвори, котрі восени затикають від холоду.

 Щоб заманити бджіл до таких вуликів, бджолярі вдаються до різних хитрощів. Підкладають у вулики приманки з вощини, засушеного цвіту рослин, гілля пахучих кущових дерев. Якщо вулик бджолиній сім’ї сподобався, вона поселяється у ньому на довгий час, навіть на кілька десятиліть.

 Для догляду за вуликами, розміщеними на деревах, потрібна не тільки сміливість бджоляра, але і певні пристосування, щоб вилізти до колоди, зручно та безпечно там розміститись. Для цього використовують драбини, мотузки, а ще пристрій, який називають «жень» – плетена зі шкіри довга мотузка, до якої кріпилась дощечка для сидіння та дерев’яний гак. Щоб користуватись таким пристроєм потрібна спритність і вміння, адже бджоляр, закріпивши мотузку через міцний сук, відштовхуючись ногами від стовбура, просовуючи мотузку через гак, сам себе піднімає до колоди.

 Щільники з медом нарізають зверху за допомогою спеціальних лопаток, часто дерев’яних, складають в короб або інший посуд, щільно прикриваючи зверху, щоб бджоли не забирали назад. Мед від вощини відділяють різним способом. Зараз за допомогою центрифуги, а колись – клали таку вощину у посудину та ставили у піч, де мед стікав на дно, або вичавлювали у торбинці за допомогою дерев’яних лещат. Лісовий мед з вуликів-колод, на думку бджолярів, смачніший, пахучіший, адже не містить жодних штучних домішок, лише з польових та лісових квітів ????.

 Попри свою архаїчність та відносно малу продуктивність, а також труднощі за доглядом у вуликах-колодах, прихильників такого бджільницького ремесла вистачає, і в цьому проглядаються вікові традиції, духовне єднання з дикою природою, естетична насолода.